Галява чудес | Публікації | Litcentr
14 Квітня 2024, 08:48 | Реєстрація | Вхід

Галява чудес

Дата: 22 Травня 2014 | Категорія: «Поеми і цикли віршів» | Перегляди: 1009 | Коментарів: 0
Автор_ка: Маргарита Ротко (Всі публікації)

***
 
… випадай мені – святом непарним на згадку-євшан,
світлим осадом хворих анг’елів – на тацю галяви,
де невидимий вовк-падишах і струмочок-пішак –
ще не темні ферзі, ще – слони у сліпих балаклавах,
 
бойові й прямобіжні, та вже небезпечні – аж – геть! –
на скісному місточку не вистоїш… Краще – до хати,
що, мов квітка, росте крізь темниці розбитих комет
і фрагментів галактик, що можна за шию виймати –
 
винаймати: на ніч або кілька, чи пару життів, –
близнюками у родимках доль, в оксамиті сіаму…
…і сорочка паде, як монетка, у заспаний штиль
неповернення попри  прикмети. Й сурма бездоганно
 
вишиває мелодію «годі» на гойдалці джезв –
міднобоких принцес, що виношують сльози колумбій…
Хилитається пара, неначе шовковий портшез,
що в нім «було» і «буде» сплітають подряпані клуби
 
у сидячому танці, а їх мовчазні носії
чи вдають, що не чують, чи просто не вміють спинитись…
І затримана мить довгі вії осяйні свої
заплітає гніздом для ілюзії пса та синиці –
 
й розпускає за вітром… Аж поки той вітер паде
на галяву чудес, де у хованки граються оси…
 
І на ніжки стає наш непарний задушливий день,
і незграбним малим слоненятком задумливо йде
до води, що втекла і лишила монетку та осад,
черевичок вчорашніх і безум наступних людей…
 
 
***
 
Не об’їдеш – на вербах, на вартах, на вороні рову, –
ці сліди нібелунгів, тритонів, сполоханих тролів…
На галяві чудес ти – хустинка. Лежиш. Кольорова.
Й чорно-білі ромашки сміються нічній баркаролі
 
венеційських вгодованих жаб, що будують гондоли
із недопалків, ратиць п’яниць, позолочених лавок…
І дрібні потічки, і рибалки, і знесені долі
тут – сумирні і тихі. На ласку кропивних весталок
 
віддають: хто – життя, хто – миттєвість.  Хто – здобич, хто – кисень.
Хто – бакшиш – лісуну. Хто – кульбабі – скуйовджену плинність…
Хто тут був, ті прокинуться – лісом. Прокинуться – хмизом.
Первоцвітовим вужиком,  що до півмісяця виліз.
 
Першовтраченим вогником, що умочив ув озера
по мізинний – долоню – і втік, не чекаючи дива.
Квіткодайним гербарієм стежки. Каштановим зерням.
Поцілунком голчаним на скроні.  Рожевим мотивом
 
комашні на плечі. Передсмертним зітханням бузковим.
Перевтіленим злом. Чи – смарагдовим пасмом – на згадку…
 
… кольорові нитки! Я втрачаю вас в мороці… Хто ви?
І чия то рука вас лоскоче так владно за п’ятку?
 
І чого то ромашки на темряви мокрім органі
грають  лист звіробою – доріжці, а ми – поміж звуків?
І навіщо хустинка нездійсненим привидом тане,
та листком кропиви ще печеться у втомлені руки,
 
що тримають сліди нібелунгів, тритонів, картинки:
«липне липа до ночі, немов до п’яниці – кобіта»,
«жаби ділять гондоли», «озера – мов золото інків –
тіні ділять отих, що забула, як їх говорити»..
 
 
***
 
Ця ніч впаде – перстеником на глицю –
з пожовклих ієрогліфів сивіл.
Дзвони в червоній буді полуниці
на пухирцях і дротиках – собі –
 
зникомому, знайомому, липкому –
від сонця, бо не діляться на «тррррр»
розщеплений на вир струмковий комір,
мурашка у стаканчику кори
 
вершкової, поливаної сяйвом
тривалості акації в росі….
Далеко повсідалися над ставом
русяво-срібно-мовчі голоси
 
і дивляться у вариво водиці
на сонце, що – як воша – в льоні днів…
Дзвони! – в червоній буді полуниці
вертким Собі, що бавляться на дні
 
в зачинені на вік лялькові втечі,
в розбійників і солов’їв, у світ –
великий, як один несправжній вечір,
із присмаком хрущів та немезид…
 
В імлі червоній, серед прохолоди,
із шарудінь цікавих лопухів, –
ти тихо на півголосу виходить
в ліси глухих.
 
Півголосу лишається в шкатулці,
у пухирцях і дротиках, – мов кріт…
Сік п’є слова – надірвані та куці.
Земля – тремтить.
 
 
***
 
…хто іде назирці за плечем (невідомо яким),
той побачить дива (ніби мавпа побачить повітря):
листування небіжчиків-трав – світляками, дахи
зкрижанілих веселок – за човником, варту птахів
гвинтокрилих – до снів, що летять, коли треба горіти.
 
Білу музику тролів побачить, заховану в рот
мовчазної сопілки ліхтарної. Грона печалі –
на галяві, де мирно пасеться печерний народ,
і між ними є гном і євшан, є пейзаж, натюрморт,
є триокий фламінго, є перші суниці одчаю,
 
що себе напилися до першого соку – й у ляк!
І – у хованки, люто кущі забиваючи в ребра –
аж не втрапиш назад, і на мак перетвориш кулак,
вибираючись із летаргійного дерева зла
до несправжнього світла, яким похлинутися треба.
 
І побачить – червоне, що дражнить, як папороть – міф.
І почує – зелене, що плаче від морфію ночі…
І  збере із березових таць по незнайголові,
що втекли з голови в буревій, під любов булави
жодноглавого змія, що вічність вже хоче і хоче…
 
І збере. І – посіє. Розсіє. Роздує… У дар –
хоровод наодинці та вивірки-місяця – скибку…
І чи пий  ти ту скибку, ковтай, чи до сліз пригортай,
як удар, чи вертай на галяву, як в землю – руда, –
а за руку тримають холодні мерці-смолоскипи:
 
не впізнаєш руки…
І отой, хто іде назирці –
як верба,
як пра-звістка,
мов пагін розплати – у косах, –
наворожить руці – по травинці, зім’ятій в руці,
начаклує синці-невидимки і болі – руці,
намалює прокляття, що буде свербіти руці
біля скроні, – за все надзвичайне, що раптом збулося…


0 коментів

Залишити коментар

avatar