Відпускаючи літо | Публікації | Litcentr
25 Липня 2021, 21:08 | Реєстрація | Вхід

Відпускаючи літо

Дата публікації: 06 Листопада 2012 о 20:06 | Категорія: «Поэмы и циклы стихов» | Перегляди: 717 | Коментарів: 0
Автор_ка: Маргарита Ротко (Всі публікації)

*

…це не літо, не літо вже…
Лікарські стишені светри
на сорочках вітрів, і сороки у жменях безвітря…
Що нам було відпущено з теплих в’язничних конвертів,
задушилось крихким скарабеєм у літніх клепсидрах –
не запило водою, повітря ковтнути не здатне,
заспівати на здушених м’язах здалося – до спроби…

Незабаром прокинемось – а нам уже Незабаром
Пізненяток із пупиком в ротиках білих народить.

І на гойдалках рук, що по родимці літо втрачають,
ми гойдати створіння ці будемо, в знятих сорочках,
не вгамованих протягом…

Й сумішшю трав і печалей
напуватимем їх, поки лихо в осінній дзвіночок
калататиме з чайника, де причаїлися чари
чемних червнів
і де заварилися лютні, на лютнях
витиняючи плісняву білу, що, наче вівчарка,
пильнуватиме, щоб з нас не вийшли ні любі, ні люди –

щоб ніхто з нас не вийшов, окрім того дивного звіра,
що, як хліб, переломить печалі й чарчину із літом
перехилить із нами в задушеній темній квартирі,
відпускаючи нас в сорочки безпритульного вітру –

кошенятами нарізно тицятись в вітрові ямки,
у сезонні підпахви,
у паузи сбитого птаства,
в сльози сонця, прикутого за хмаровітряний якір
до летючого літнього нашого «Йди! –
Повертайся»…

*

…відпущаємши дихання – з напнутих стрілами ковдр і
над-осінньо вогких циферблатів (о стінко! Хустинку?)…
Зомлівають шибки, і біліють їх губи холодні,
як фарбовані кобри – на зоряних зляканих спинках.

Східний вітер летить – світлоловом, мисливцем, убивчо…
Навиває видіння про усміх вершкового літа….
Ти сидиш на вікні, як на вітрі. Це так тобі личить,
як прокляттям вселенським – на шийці рука Геракліта,

як бензинова мушля – замерзлим калюжним судинам,
як древесна закляклість – заляканим подихам міста,
у якомусь хтось дихає сонним ведмедикодимом,
й херувими злітаються, наче думки терориста –

на омріяну здобич в занедбано-масовій вежі,
де, стуливши коліна, заплакані стіни тінь сходу
притискають до серця, мов зілля, і літо безмежне
виповзає комашкою з зілля на кухлик свободи

у руках твоїх, що тобі личать, як заздрощі – тузі,
як папуга – печалі,
як холоду – губи гарячі…

Відпускається дихання…
Шибку, мов страчену, трусить…
Випиваючи смерть її, що ти у смерті тій бачиш?


*

Саламандри… Вогняні коні
в завіконнім пожежнім світі…
Індіанки-дерева в скронях
скоро будуть, як ніч, носити
відлітання у камінь птаства,
відмокання кривавих кхмерів,
сходосонячнохмарних…

Впасти
у одну з світлових америк,
не відкритих, бо осінь-корок
в пальцях кришиться, як минуле.

Ми з тобою навіки хворі.
Нас з тобою «ніщо» торкнуло…

Що відпущено було – вдасться –
в саламандрових жорнах снисьок.
Завіконний солодкий пластир,
до сльози, як дитя, притислий,
чимсь пекучим годую:
струмінь
не-покути… отрути… червня?..

Саламандри по стійці «струнко»
роздягають вогні священні.

Індіанки-дерева луску,
як листочок із фіги-зливи,
натягають на груди…

Усміх
тротуарів у кроках сивих
до пожеж тулить трупик літа,
щось шепоче йому у скроню…

Наче коні з вогню, молитви
душ осінніх везуть ікони
повз хитке завіконня.

Мрячить.
Саламандриться світло в вікнах…

Я не бачу цього… не бачу…
Я не звикну… Омано, зникни!



*

І зникає,й зникає…
І літо, як лялька, звисає
з рукава, біля хрестика, й цокає, наче горобчик,
перепиленим дзьобиком – в точку, де сонячний заяць
на шибках полишав чи сліди, чи золочене клоччя.

І крізь опіки скла проступають дими й сновидіння,
у яких за вікном шарудять абрикосові бані
по долонях хмарок,
і шукають під хмарами тіні
чи то цвіт, чи то папороть з замкненим духом кохання.

Й відпущається дихання наше – на прощу до грому.
Й відпускаються кроки – як стишений голос про «далі»…
Й наступає бузок на стегно літніх лав бурякових,
що сп’яніли від манн і оман магдаленок мигдальних.

І хитається світ, наче щогла – у літнім безкраї.
І хизується шкіра – слідами від темряви в шатах
оксамитово-звучно-комашних…
І ранок карає
тих, хто з ночі боявся в лещатах тепла починати

те, що в холод не вступить, залишиться в вічному часі,
що, як лялька, звисає, о хрестики брязкає-б’ється –
як горобчик – об шибку…

Плететься монах «Повертайся»
в абрикосові бані, потоплі в смарагдовій спеці.

І пожеж ще не видко… І лихо – у чайних пелюшках…
І шибки – в незагоєних опіках…
Й зайці – всесильні…
Й наші демони над незворушним погруддям подушки
висять з серця – набухлі, неторкані, листвяні, стиглі…

*

О, погляде в тишу, задимлену медом осіннім!
О, подиху в ковдру, настрашений – наче на страту!
Із шибки втікає химерне міражне спасіння.
Із шибки виносять букети вогнів герострати.

Із шибки, що личить кімнаті, як площі – мотузка,
тече східний вітер, калюжі лишаючи втечі…
Хтось має піти.
Хтось на варті лишитися мусить,
пильнуючи від самогубства зневласнені речі.

Пильнуючи вогняні хвостики у циферблатах.
Пильнуючи простори пестощів, замкнених в шалик.
Пильнуючи яблука, миті, як лікті Пілата.
Пильнуючи ос, що в пухирчики пам’яті жалять.

Пильнуючи власне коріння, що диха на жовтень.
Пильнуючи літо у кельї черниць-морозилок…

Щоніч випадає з вселенського дерева – жоден.
І жолуді жодності в діжці самоти сказились,

прокисли, загусли, погрузли по груди у тім, що
відпущено було і нам – без папужних повторів…

Я цілюся безумом в ковдру, що слухає тишу.
А тиша шепоче про родимки, привидом хворі…


*

… це не літо, не літо вже…
Й навіть вітри – безпритульні.
І уламки кохань, наче зірвані бані капличок,
барабанять у шибки…
І ходять снодійні-патрульні,
і виносять їх трупи з квартир на холодні узбіччя

всіх доріг, що, як ножиці, зламано в гвинтику «поряд»…
І на гойдалці рук два створіння розхитують віру
в то, що літо повернеться, пройде клепсидровим горлом
крізь кленові сиропи прощань і крізь змучених звірів,

що на варті стоять, щоб із нас – ні людей, і ні любих –
тільки суміш печалей, напоєних соками звичок…

Лихо з чайника тихо сичить на шипшинові губи.
Наші губи – у лисах хитрезних.
Ті лиси нам личать.

Ті впольовані лисики зимних інерцій – тулитись
одне в одне, не чуючи шкіри, як вітер не чує
снів землі під ногами:
самі лиш женці та убивці,
і терпкі аромати промокло-собачих пачулі –

наче символ бездомності,
символ заклеєних спальних
мілколісь і повітрь,
й скарабеїв, позбавлених зірки…

Й безголово-ляльково горить на свічі поминальній
наше літо…
Не муч його, любий.
Проштрикни!
Проштрикни…


***

…і не сталося ніц…
Й пуп’янки літ прийдешніх в долонях
невідомих часів, теплоловів та інших мисливців,
обирають собі кожна твар – ще по літньому лону,
кожен заєць – по вогнику і по округлій кватирці,
по руці і по серцю,
по втраті, що завчена «отчем…»,
по розпусному светрику вітру в купальськім багатті…

Й абрикосові бані цим зародкам дряпають очі.
І комахи дзижчать їм про вічність стоянь циферблатів,

і ніц-ніц – про прийдешність і плинність квіток молочаю,
і про поступи щасть, як монахів, позбавлених прощі…

Я тебе по корінчику суму повільно втрачаю,
як втрачають світіння тамтешнє осквернені мощі.

Я не чую, як чайник на сполох безсоння ґвалтує,
й скиглить звір, з ланцюжку відгризаючи втомлене «нелюб»…
Недовтрачену пустку на мить ще рука довартує.
Недоплакану мряку хиткі вітряки перемелють.

Підростуть пізненятка й зірвуться в барвінкові смерті
теплих літніх ночей, у яких у голках не побачиш,
що приходить ізнов у пташинім крикливім конверті–
чи бузок, чи любов, чи інакше…
Навряд чи – інакше.

0 коментів

Залишити коментар

avatar