Привиди в світлі
Дата: 25 Вересня 2012 | Категорія: «Поеми і цикли віршів» | Перегляди: 1142 | Коментарів: 0
Автор_ка: Маргарита Ротко (Всі публікації)
***
Знаєш, у темряві втомленій – стільки світла! –
лущити родимки міста, як бісів – в ліжку…
Біси із німбами мертво приходять звідтам –
звідки в живих у свідках тебе не лишить
світла печаль Того-Хто-Створив-Нам-Хатку,
нас не створивши, – то й марим собі – по мріях…
Вулиця в вухах несе, мов стара мулатка,
тонну заморських монет золотих,
на віях –
тонну всевидячих птахів і тонну суму
з тих, хто до темряви тоті суми притисли,
наче гілки до повітря – дерева…
Сурми
холода пестять людей, мов іржа – залізо.
Вигадко, взута в сліди історичних тіней!
Виклику, вбраний в істерику гальм на розі
вулиці, де шурхотять неземні створіння
кроками в світ, у якому вітри морозить
від тих створінь несміливих!..
Мастімо руки
подихом міста, в якім ліхтарі олію
світла під ноги лиють нам – й тіні рухів
наших танцюють всьо то, що ми ще не вмієм…
***
… ось трамвай – від сумнівів – до нірвани,
Ось кишенька неба – з дірявим глуздом…
Мовчазні страхи златосяйні фавни,
мов драконів, пестять по мідній лусці.
Й ложку меду – світла – ліхтар солоний
в зашарілу хмару дзинь-дзень – та й впустить.
Барельєфів витончені кулони
коливають усміх людинок-устриць –
камінців в камінні.
Сопілконосять
осклянілі лави.
Між пізніх квітів
бабусі рахують в мозолях гострих
вересневих пташок й сумнівний виторг.
Виторг пахне ніччю й блуканням тварей,
тимчасовим прихистком й добрим ранком…
Хай тобі примариться чим ти мариш,
курв’єнятко з присмаком пуританки! –
у кадабро-абрових візерунках
падівців-каштанів, в родимках цегли,
і у тім, як ходять, побравши руки,
потойбічні привиди мимо церкви…
***
…і коли ти на сходах до сонця сурмиш у дощ,
роздягаючи низ і душу свою потроху,
попід дотиком сухо хрускоче, мов попід кроком –
мертва гілка, – серце.
Темрява, наче вождь,
світляків виводить на золоту дорогу
до химер мовчання – вулиць, трамваїв, жерл
кам’яних вулканів, в будинкову плоть закутих.
Приміряють личинки сонних сумлінь у грудях
гамівні сорочки кольору тихих жертв
випадкових обставин – бажаннєвої цикути.
В бурштиновій кімнаті речі тілесний чад
відривають із кров’ю – й стільців прикладають вату…
Скорпіони збирають суниці з зап’ясть, де дати –
а чи тавра – не-зустрічей ніяково блищать,
коли ти обираєш, із ким ти лягаєш спати…
***
… прибий, мов рептилію, лампу із часом запеченим!
Із ким ти лягаєш?
І з ким тобі повінь втомилася?
Знесилені злодії ночі надломлюють течію.
Приречені краплі повітря спадають на вилиці
й кусаються, наче сумирні звірятка в намордниках
жалю й співчуття, бо звірятка ті знають, що станеться:
сумління вдаватиме кольором стиглу смородину.
Влітатимуть в пам’яті вікна засліплені станції –
засвічені кадри – засмикані кнопочки дотиків –
здичавілі сутінки, в стеблах-долонях заплетені…
Впадатимуть ранки в міжріччя, наречене «Потайки».
Вставатимуть ночі з підпілля, мов скрючені велетні…
Із ким ти лягаєш? Надломлюєш шкіру, мов печиво,
братаючись пам’яттю, наче коріння – деревами?
Приречених злодіїв м’яко засмоктує течія.
Їх очі блищать, наче луска драконихи-темряви.
Їм маряться злочини – поглядів, згаслих від подувів.
Їм видиться місто – настрашених привидів й Привидів….
І хто тебе виведе в голій сорочці без спротиву?
І хто тебе змусить саму себе зцілити-скривдити?
…мов чорне – на лампі, у кутику губ – час запечений…
І повені світла – в вікні…
І – смородини-наступи…
Що мариться тобі, рибино, закручена в течії?
Чиї ти історії в пам'ять закручуєш на зиму?
У чати до неба виходять за вікнами шпилики.
Сміються із пекл непочаті омріяні любощі...
Й крилаті, й безкрилі - всі хочуть до тебе у спільники.
З ким будеш ти, люба? Скажи мені просто, з ким будеш ти...