***

 

... губи - намет на шнурівці із змій мовчання.
Руки - намисто, заплутане в простирадлах...
Поза впокорення...
Тихо стоять прочани.
Бог самотиння цілується з циферблатом
вітру, що миє жертовник, хиткий, мов жито
й колос життів, не вкорінених в теплих водах...

Місяць, мов заєць, в пастку біжить, біжить, і
тихим мисливцям на місяць рушниці родить -
тихі рушниці - на стіни, на скроні, схили
кепського смутку, що чаєм стікає в ковдри...

Бог самотиння вдихає в них порох сили.
Бог самотиння - чуттєвий, жовтаво-добрий, -

привиди пострілів в скринях пандорок носить
жертвам своїм, на вітер їх розпускає,
ловить, тримає в долонях шершаво-осих,
в ранах-долонях,
в ямах, яких - немає...


***

Сині свічки й пелюстки... Не кривлять долоні?
Що в твоїх ліктях і спинах, багатоликий?
Люди, що вийшли із світла, мов пітьма - з лона
гір, а ті гори для сонця - гіркі, мов ліки, -
ріки, мов сльози - в зіниці, ізнизу - вгору...

Що в твоїх ліктях?
Олені?
Вівці?
Храми?

- Люди, одягнені в теплий прозорий сором.
Люди, поранені висохлими вітрами.
Снігом поранені ельфи дахів, примерзлих
до лантухів птахів, на яких не тисне
ручка повітря...
Люди, що шкірять леза
на павутинні самотності - в соннім лісі
в ліктях твоїх...

Тримаєш його, мов торбу -
що ти тримаєш?
Чи втримаєш?
Чи не згубиш?

Тихі дуби співають жовтохворобно.
Крихти суниць кусають, мов землю, губи
тиші дзвінкої...
Білий спектакль намету
перед хижацьким панством, затерплім в зливі...

Постать хитається в мороці ледве-ледве...
Постать в очах тримає криваві сливи...
Постать боїться вимовити руками
світ, що їй підкорився - і світить гнівом...

Що в її ліктях?
Небо, мов білий камінь,
й душі закашляні, що недоречний лівер
драм і мовчань витісняють з легенів в руки
гір, і річок, і дахів, і тварин, і духів...

Як ти їх зловиш, велетнів нескоренних,
жалібних, наче мухи?

***

Мухи - у мушлі неба, у мушлі вітру...
Мушлі - у вухах люду, що носить мушлі,
мов амулети і зашморги...
Тільки діти
мають неторкані жертви, що звуть їх - "душі",
й зватимуть кілька ще вільних миттєвих сплесків
духу самотності в глечику літ і злетів....

Бог самоти розглядає їх, наче фрески,
крізь мікроскоп розчулений кулемету:
хай підростуть ще,
хай накупують "спати" -
стисло і наскрізно, нарізно і крізьслізно...

Поки що - тільки мухи - немов солдати
кволого Ганса:
розплавлені і залізні,
ясно-смарагдові,
м'ятні та валер'янні, -
в небовій мушлі,
в землі - аж по вінця сказу....

Він їх - в долоні,
в провалля,
в бермуди,
в рани...
Він їх не ловить - впускає в холодні класи
школи, де вчаться мужності з мушлі "слабко",
де зображать на дошці, мов ігрек, - зморшки...

Небо до бога навіть здіймає лапки.
Небо ховає голову в землю-кошик -
страусом...

Й - зникло...

І там, де ще можна - бути
душам
і де залишається сміх назавше,
небо в долоні дитини тремтить від люті
й жаху, немов ховрашок...