Морозом дихає грудень,

наповнюючи небеса

духом химерних огудин,

де тільки місяць звиса

скоропожовклим плодом

посеред господніх нив,

коромисло небозводу

вигнуло груди вниз,

з дійки Зімун-корови

білою кров’ю сніг

кропить завітним словом

карти земних доріг,

на котрих вітер втемну

в азарті розводить сліпих,

землю вночі, таємно

десантом вкриває сніг

стиглих од часу істин,

місто, як мертве, спить,

годинник без стрілок висне

над ним, як остання мить,

і в передчутті світання

тільки снігур без весни

так спраг...

       ніби щось розтане

у пору озимих жнив.