Я - старший аеронавт домашнього повітроплавця.

Але моя мама каже, що це не можливо: "Ти живеш у казці".

А я дивлюсь на свій агрегат, заправляю його паром,

спорідненим жаром хмар-примар.

Затягую мотузки сильніше,

малюю на кулі крилатих левів,

вишиваю деталі золотих грив.

Мій агрегат-аеростат - це найреальніша річ, що я маю,

з ним я нічого не страшусь, у світло пірнаю, виринаю.

Але сьогодні я вперше полишу свою кімнату:

"Мамо, я перший монгольф'єр цього дому

і я вирушаю у подорож - зараз, тепер і знову".

(напевно на завжди, або на деякий час,

на кілька днів чи на півроку)

Відчиняю вікно, вдаряюсь головою у цвіт абрикосу,

який ніжно лоскоче моє вушко, поправляє капелюх .

І ось він я. З розгону, з шарльєром тепер вилітаю. Лечу. 

Мені б хотілося приземлитись у Новій Зеландії, але не на завжди,

мені б хотілося приземлитись на гору Кара Бі, але зараз це не можливо,

мені б хотілося приземлитись біля Південного Бугу, але я вже там був,

мені б хотілося приземлитись десь у східних землях, де були твої кроки,

мені б хотілося приземлитись у Балтіморі, штаті Меріленд, але ненадовго,

мені б не хотілося приземлитись там, де мене не чекають, 

мені б хотілося приземлитись біля твого під'їзду

і може б я навіть лишився, або узяв тебе з собою,

якби ти того захотіла.

05/04/2014