Тягну волинку. Як життя? - У мідні труби. 
Вона щаслива, як і він  тепер. 
В кубах з нечистою загубою беззубі. 
Неначе в пеклі, правдолюбів  ждуть етер. 

Трясусь, як віл, під муху-волиняку. 
А на Донбасі бліде – холодець. 
Здригає світ і тіпа, мов друшляку. 
А мо, затридев'яте  Провидець. 

Волаючи  волячими сльозами, 
саджу на хліб картопельку в росу. 
Жінко моя,  трохи розваж словами 
прозорокосу, милу,  голосну. 

Раптово промайнули полонені. 
З кіндратиком в макітрі - цілий рік. 
Бомблять Донбас скажені-прокажені. 
Шкода людей. Кричать. Кому, кому? 

Без клепки вилітають міни з пекла. 
Розстрілюють, мов зайчиків, людей. 
Некликана, непрошена, запекла! 
В моєму серці - сум’яття дітей. 

Ніде укритись, ніде заховатись. 
Вивітрюсь   з тернового куща. 
Нечутим смородом землі не врятувати. 
Ось вам, рагулі, від мого  хруща!