сім вартових
… тіла мовчать камінно, наче брами,
і час лежить навзаєм, бо – не винний…
сім вартових вицокують зубами
від холоду, як рветься пуповина
між матір’ю-туманністю й добою,
розлитою в генделику на розі.
ніч випала не снігом, а тобою
у нашому сичиному барлозі,
де гілкохрустко нидіє гербарій
живих сніданків у мовчальних джунглях,
і тягнеться, як пасмо ніагари,
у роті табуретних піфій жуйка
байдужості. і двері, наче регіт,
солоний реґґі протягу за в’язи
щодух тримають….
всі слова, мов греки,
повідмирали. лиш один івасик
довготелесий (пошепки – до солі…)
хитрує – і плете із пір’я віжки.
та суть його між чаєм та сльозою
на столику лежить, немов небіжчик.
…у круглолицім вівчарі, що наші
пастки пасе – від простору – до пустки –
сім вартових спираються на кашель
хвилинної та мріють, як відпустять
на сім сторін – як джинів, що їм пляшку
відщеплено – на диво і дивацтво…
це ж вкотре нам скінчилася ромашка
на «не», хай пелюстки її святяться! –
і світяться – у темряві віконній,
за брамами мовчальних допобачень,
куди несе нас звичкокрилий коник
на яблуні, що чи цвітуть, чи плачуть…