…ніхто не стукав. Нас тут не було.
Паслись відбитки подихів на кружках,
немов прадавні звірі. На кілок
метелика міжрамного дві мушки,
як на Голгофу, пнулися. Верблюд
із подушок зализував бархани
несправжніх втеч. Блакитний, мов «дор блю»,
невільник-газ хороше і погане,
як пелюстки, у летаргійнім сні 
роздмухував – та зв’язані – не квітли…
І сонце, як забутий апельсин,
на підвіконні вчилось каїніти
під музику, що батарейний троль-
ібн-карабас гарчав на літні шпильки…

…іще боліло протягам – тавро
тих, що були… 
ледь-ледь…
повз-повз…
ні швидко,
ні так як всі…

Занурені в життя
сусідських дзиґ – вампірень і цукерень –
ще смажилися двері, мов каштан,
в передчутті засмаглого паперу
і спраглих вуст – чи третіх, чи німих…

Не слухаючи пустки, безіменні,
Шерхани на веснянім ханамі,
красою душоцвіту полонені,
велично-ниці, наші імена
ще кликались навпомацки – мов плями
вапна стіни й небесного вапна,
мов колір лева і тремтіння лами,
але не знали – як їх…

Стукав час –
дільничний бевзь із посвідкою «було»…
Не чув ні дім, ні дерево плеча…
Хіба дві мушки бавили минуле…