позич мені
Дата: 18 Лютого 2014 | Категорія: «Любовна лірика» | Автор_ка: Маргарита Ротко (Всі публікації)
| Перегляди: 782
позич мені себе, бо дуже лячно
в саду одвічних острахів і втрат.
лопочуть ридма в іклах залізяччя
відтяті пучки сивого петра,
котрий не впустить ні в захмар’я мирне,
ні в гличні пальці віхол вогняних.
світла блукають, як сліпі тварини…
ти до колін їх ніжно пригорни.
згадай про те, як сонно і спроквола,
довірливо – аж місяць ув очах –
повітря – золотаво-срібний олень –
із наших чіл зацукрену печаль
вдихало, наче піт років базарних, –
і видихало спокій двох озер,
які землі страхіття розрізали
і оживляли приспаний музей
глибинних мушель на стеблинах рибок
в підводнім царстві, де нема штормів;
як бабки-склянки у кімнатних скрипках
гніздилися, як музику шумів
дух труб – дух-буркотун; як лев підлоги
муркотно скиглив на команду сміх…
від тебе лячно. ти десь є – розлогий,
немов печер прадавні голоси.
ти є десь. безголосий. мов несправжній.
пиляєш очі оленям і снам.
і що тобі – заляканий ховрашок!
і що тобі – колишні небеса…
не хмаришся. не думаєш. не зичиш.
і як від тебе лячно – як від тиш!..
стоять бамбук страхіть і древо-відчай,
і ти йому обрубки рук гостриш…