Із щоденника спокусника
Дата: 25 Липня 2013 | Категорія: «Любовна лірика» | Перегляди: 550 | Коментарів: 0
Автор_ка: сергій вінницький (Всі публікації)
Із щоденника спокусника
| Значуще в обличчі, а не у забутої в архіві масці. Макіяж на межі - як у дзеркалі очі – ой, невидима!!. Розглядаю відкритий собор гримас твоїми очима. Я бачу мімічний хаос. І ти носій парадоксів, - ну, хто ти такий?.. Твій втілений грим, зізнаюся, фіксує причетних до незнайомого світу, де повно позору моєї душі. Ресурс глибини твоєї виманює без скарбів усі атмосфери, А ти знаходиш в мені карму, новий ефір істот, нірвану із феноменів. Це ти, немов візуал, у колі потворних агентів старіння мого. У складках віків ландшафт вівтарів на твоєму обличчі. Назавжди зі мною твій перелесник зліплених щічок. Зазвичай втрачених вуст і невтрачених пахощів, цьомів, - ох, ох! Твій зір від прихованих двійників незахищений, проте завантажує цілу конфігурацію сенсів, зв’язків, номерів. І ти в уяві опиняєшся у позасвідомій емоції, можливо єкстрафантазії, аби отримати симетрію відчуттів і одразу все, що було втрачене. У вічно широкому погляді на алюміній мертвого дзеркала, згідно тенденцій конання, я згадую розщеплення роту твого – і свого. Сиве вербове волосся, що змінює ясність кінематографу. Поглинання очима, як з’ява живопису в експансії думки. А ще ця твоя посередність з оригіналу горбатого носу. Оце, буквально, взірець, перегортаю в уяві, всіх ста відьом, шукаю схожість твою на перетвореннях слів і снів. Немає такої примари у віртуалі, і немає в спектралях фракталів. Краса, що непізнана досі, але найпильніша до чарів, тому я годинами дивилюся в очі свої, як в твої. тому я кружляю думками над вірою до самомилування. Хто ще так дивиться на тебе з задзеркалля без вимірів? Хто делікатним стає після слів непрочитаних з очей твоїх, як моїх? Хто так втрачає надбання бачити саме значущість себе у погляді твоїм? Хто так втрачає сліди зачарованих див у фотках твоїх? Ось він. Блукає – в блакитних очах. Серед усіх живих, що відсутні й присутні в тобі. Коли без сенсу втрачаю красу і тремчу в собі, як у метаморфічному лабіринті між розчиненими світами. ніяк не нутро змальованого словами спокусника у першому диві, що зцілює жертву близькості, проте героїзує мене того, хто просто відчужує тіло своє, а потім перевертає усіх невмирущих істот в собі головою униз і водить неісходимо поверх води з урочими зборами мар. |