Про

---

… і обличчя було – хоч припалюй від нього сльози
паперові, прочинені наскрізь, як двері втоми –
від того, що говориш, як небу говорять сосни
про вогонь і повітря, – про вогник у м’ятій вовні

мармурового коца із клаптів прийдешніх й мертвих
непотрібних примар, про потребу в руці тримати
заколисане дихання  – як мандрівну комету
обнімати м’яко прагнуть сухі меандри,

 про розмови, надпиті з леза – аж гірко ранить,
про мовчання, коли «люблю» прилипа до будь-що-
скажеш-інше (рука ж тремтить, і сумні варани
нерішучості так дивляться, що забудеш
 
погляд їхній аж після забудеш про кисень пити
соломинкою знахідок-втрат, порожнеч, мандрівок….)
Про грозові миті, що вчать танцювати плити
на танцполі морського дна, про зашиті криво

та навхрест стежки, про ковзкі прокидання в марлі-
невидимці, коли обійми крізь відстань пестять,
про мигдальний сміх, про пігмейські укуси марних
хвилювань, що на великій пательні серця

запікають дні… Про все це, як пням – мурахи,
як вершини – висі, змовчуєш, коли скроню
до щоки всіх щік притискаєш під блудним дахом,
зачинившись на сльози від вимерлих і сторонніх.
 
І боїшся, неначе зеленка – з колін дитячих, –
відлипати по крихті із кров’ю, травою й пилом
від душі, що межи вибачень й допобачень,
наче вогник, гріла.

І обличчя  було від того –  що хоч припалюй.
І долоні не знали, чи мокнути, чи тиснути.
І слова мовчали, настромлені, як на палі,
на любов, убрану в тихий небесний смуток.

---