... ні, це вже не вуста...

---

… ні, це вже не вуста – це підземні пляжі.
Хвилі виносять водорості вечірні.
Хочеш –  в каміння тепле, як мушля, ляжеш.
Хочеш – затулиш очі піском-ганчір’ям, –

очі замулиш, очі заносиш, мовби
довге морське рядно, що на піну рветься.
Бачиш? – дельфіни миють блискучі морди
в довгих слідів-цілунків слизькій вервечці.

Рак-що-відлюдник носить химерне місто,
ним накриває – прокинешся де-там-хочеш:
можна із водограю-китаю злізти,
можна вулкан потерти, що спить й регоче,

можна гондоли слів запустити в крихти
мідій-медей у кутиках вуст вологих,
можна замкнутися в брамах, на ключ відкритих,
там, де – годо й годо, і вже більш – нікого….

Душу, мов глек, надщербити, надбити, вмити…
Руки у  рани занурити до безтями:
хай з них виходять змії, медузи, видри,
поки вітри гарячі в нічні тамтами,

шкірою хмар народжені, б’ють на тишу,
а не на сполох… Хай з них земне виходить!..
Тільки ще тут ми можемо бути інші –
вільні, немов погода.

Тільки ще тут. В підземних вогненних руслах.
В чорнім камінні. У мушлях пандор глибоких.
Тут не підгледять, як до тебе горнуся,
зорі в масні біноклі.

Тут – тільки теплі риби й скелети буднів.
Водорості пахучі. Вечірня шкіра.
Хвилі приносять темряву. Хвилі будять
вуст до дво-вуст довіру…

 … ні, це вже не вуста, бо забило мулом.
Шторм був, і  штиль був, шторм був і штиль, і м’ячик
місяця – гульк – і зник… Ми його забули –
пам’ять хитка, шипляча,
наче пісок – на сонці…

 Дельфіни сяють.
Сплять рибаки у піні-смолі. Безсвітить.
… ні, не вуста – це з підземного небокраю
хвиля несе спекотно-любовне світло…

---