Щось яблуневе | Публікації | Litcentr
29 Березня 2024, 16:56 | Реєстрація | Вхід

Щось яблуневе

Дата: 03 Вересня 2012 | Категорія: «Любовна лірика» | Перегляди: 703 | Коментарів: 0
Автор_ка: Маргарита Ротко (Всі публікації)


***


Знаєш, ті гудзики - марно ужиті в зброю: 

може, спокійніше, але ж ти знаєш - буду

там, де повітря, видихнувши тобою, 

наші страхи людей відправляє в люди.


Сонна рослино, птахо в перуці хмари, 

сутінку в кухлі з ліхтариком й динамітом!

В темній печері сукні, де мінотаври

зосліпу смикають тьмяно-прозорі квіти

в шкірі твоїй, збентеженій, наче крига - 

під потопельника кроком, - чатує пустка...


Але торкнешся - і скресне та пустка криком,

напівзомлілим, бузковим, восковоглуздим,

що витікає на блюдце в блакитнім сяйві -

і розчиняє морди брехні і туги...


Сутінку сонний, не думай про нас - то зайве...

Впале вбрання на язиці папуги

( бога й царя двох шкір та прилиплих вдихів)

шурхіт шукає й слова із печерних хронік...

В темнім кутку росте яблунева втіха, 

й небо по зірці жує яблуневий коник....


Сутінку з роду чужинських таємних пташок! 

Гадино, з вітру зіткана!

Нам не вродять

теплі гріхи сніданкові опівдні натще, 

довгі плоди опівнічених бутербродів - 

з яблучним джемом в зацукрених білих бджолах, 

кольору старості, з кухликом рік прийдешніх...


...темна печера сукні на гудзик- жолудь

(з яблуні) міцно розстібнута...

Але - де ж ти? 




***  


... Там, де рослини покірних думок не сходять

з душних олій на пательні бажань і тиску

туг яблуневих.

Де кожен уже не годен

втримати тугу у шкірі, як одаліску, 

спраглу до любощів - в теплих покоях в квітах, 

з кволих свічок пророслих,  мов крига - з моря...


Там, де птахам бажається оксамиту

зашморгу совісті і золотих підборів

сонячно-місячних панн, що птахів лишають

в темних кишенях - як клоунів від спокуси...


Там, де сніданок готельний бджолисто жалить

пам'ять про зради першої білу гусінь

в яблуці- хмарці, надкушеній теплим ранком...

Там, де в печерах сукенок - отруйно-вогко...


Сутінку простий! 

Де - зваблені острів'янки

між океанів страхів яблуневий вогник

дряпають й труться об вогник, мов нявні суки, 

в шкіру вганяючи запах прадавніх ігриськ

і безпритульності вічної...


Там, де стукіт

серця, неначе кіт - у пітьмі, згубитись

в піжмурки пробує - 

й ти мене по повітрю, 

що похлинулось тобою, знайдеш хіба що...


В талім вбранні пливуть потойбічні крити

і атлантиди у волохату пащу

ночі рослин, заплетених в ковдру смутку,

ночі пустель, зверблюділо притислих дюни

спин із піску  й бузку - до вікна маршрутки, 

що відвезе нас у зимні домівки - 


сумно

гудзики світла очами вмикати.

Подих

злодіїв душем холодним мастити.

Зброю

чаю міцного цілити в пам'ять, в котрій

щось яблуневе накоїли ми з тобою...




0 коментів

Залишити коментар

avatar