Знаю, ти знаєш: так треба, бо треба - інакше.
Час - нестрункий, наче мізки холодних рептилій.
Стіни біжать задньолапо стовпами ховрашків.
Тіло небес поперечно торкається тіла.

Тіло душі, безперечно, ховається в слині
вітру божеств, коли ти не про те не говориш.
Як ми сховаємось? - в землях розчиняться глини...
Де ми сховаємось - в білому оці ангори?

Як ми почуємо, що нас не пустять в поверхні
світлих долонь простирадл, мов дерева, трухлявих?

Вершники в золоті - пилом на кольорі венге,
нишкники в сріблі - пісками на кольорі лави,
слуги видінь, що надходять, як ріки - у місяць...
Як боронитися будем, мій тихий, мій голий?

Вікна світають прозорим кривавим залізом.
Двері всміхаються з люттю безшкірих монголів.

Люди приходять міражно. Зміїним Гольфстримом
теплі прощання пливуть, піднімаючи морди,
різаний берег торкають наш... Втомлені ринги
зустрічей на кораблях відпливають із порту -
в хмари води. У безмежні невидимі хмари
часу, стрункого, мов відчай від "дітись - нікуди..."

Тіло до тіла торкається в мареві марев,
наче дитинка - до кульок повітряних ртуті.

Час - нестрункий і обвислий. На склі - хоч не видно, -
час - не скляний. Мов скляний.

... ненаситний Тантале,
бачиш, як гусне твій кожний неправильний видих,
як ти мовчиш не про те? - й у солодких сандалях,
з теплим сандаловим запахом, ніжний світанок
вчиться інакше світати - у землю чи в глину...

Темні верхи простирадл - наче ввічливі панни:
стримують позіх.
Тіла, наче ситі долини,
гори втрачають й горби.
І тваринні примари
йдуть водопоїти інде, із склеєних кухлів...

Падають стіни, мов зграя несправжніх ікарів.
Знаю:
ти - знаєш.
Але...
чи нам вистачить
духу?