Дощить.
У цівках води,
що збігає долі,
втрачаюся

і поволі
знаходжу себе.  
Дощі…
Дощі  
пролітають у небі
забутими журавлями
забутися б у нестямі,
любитися б
чи любити
тебе у тобі тобою
шаленим стрімким відмінком.
Як жінка.

Дощі
Дощі шумлять під ногами,  
неначе торішнє листя.
Сльота прогортає лиця.
Покинутими містами,
великими автобанами  
і просто сільськими вулицями,
де тіні самотньо туляться  
до вже не потрібного тину
(кого тут уже хоронити,  
а надто – охороняти) –  
повсюдно гойдають сумніви
розпачливий ігрек – «Де ти?»
Питань сторожкі багнети
пантрують у ночі глупій
на жертву.

Дощі.
У поснулій сутіні
у сітях рибальських бУхають
громів велетенські риби.
У сірій імлі пливти би,
ловити дрібні краплини
ці зливи, неначе сповідь
моя, –
невпинні.