це мовчання глибоке мов дощ що пронизує наші долоні
коли крапля остання впаде вже ніхто не згадає про спис
у німому безликім триванні у кишені легкої безодні
як пізнаєш чужі таємниці вже не зможеш котитися вниз
намистинами сни обірвались по долівці озвалися дзвінко
кожен погляд твій зрадник голубить кожен подих твій пахне бузком
тільки бурхають дні наче кров у судинах старого будинку
і вертають фільтровану пам’ять немовлятам густим молоком
терезами заміряна тяглість на округлість м’якого коліна
так подвоїться слово і знов половинно розколе горіх
ти подивишся мовчки на мене я забуду про все що повинна
і розтану як тане в долоні безнадійно оземлений сніг