крила ластівок ріжуть твій день на шматки

у бетонних корсетах затиснені груди

місто кольору каменю світла і бруду

так пасує тобі хоча ти не такий

шлеш прокляття холодній своїй чужині

і ревнуєш нервуєш вибльовуєш душу

маневруєш в пісках повних сонця і мушель

і в ночах повних розпачу і кажанів

мов коньяк випиваєш свої вечори

з тебе місто висмоктує сон (зауважив?)

натискає на серце –  цей змучений важіль –

і здіймає зірки на дахах догори

крізь бетон прокладає дорогу ріка

чиста мокра білизна – сукенки будинків

в твого міста обличчя жорстокої жінки

що тобі дорога й одночасно бридка

загрузаєш все глибше в свою самоту

це тобі не Тернопіль не Львів і не Франик

твоє місто знесилює бранців і бранок

які гинуть, як ластівки – все на льоту