Голос його застряг

і тріпоче,

На півтіла звалившись в каналізаційний стояк.

Пан Альберт виростає з квартири номер чотири

Гігантським еліпсом перекочується через віконну раму,

Він згубив свого брата –

Принаймні так він стверджує у квартирі п’ятій.

Він віддав його за картонні фігури,

Перештопані патіо,

Доми з понівеченими димарями,

Тіні знайомих собак, бродяг,

Ноги дітей, обплетені пилом,

Завішані ліхтарями, слова дітей,

Промовлені до домів з понівеченими димарями,

До вулиць, обсиджених птахом, витертих кажаном;

Він промовив до брата слово гаряче, слово геометричне,

Слово чесне, він забув його під кущем,

Він вирішив написати йому листа через десять років,

Він вирішив поселити його у квартирі п’ятій з видом на димарі.

Пан Альберт межи очі б’є примарі,

Що приходить щоночі,

Виринає з труби кришталевої,

Шепоче йому осанну,

Дивиться у вікно.

Печінку його бере,

Бере його капелюх,

Приміряє шкіру,

Прикидається дівою,

Стає премудрою формою яблука,

Котиться навздогін пітьмі.

-       - Пане Альберте, я бачу око ваше в чужій квартирі,

Коли нікого немає, двері відкриті нарозтвір,

Я чую серце ваше в своєму роті,

Ви живете всередині мене,

Вії ваші і нігті проростають крізь мій живіт,

Розквітають в судини мої і вени.

-          - Єво, я чую тупіт твоїх ратиць, стукіт твоїх зубів,

Ти ідеш, наступаючи на тілисті коси,

Тягнеш мене за собою,

Скриню поштову несеш

З головою

диявола, брата мого і ката,

Полишеного в пустелі під палаючим кущем.