ніяк не звикну викидати  зів'ялі квіти

ніяк не змушу розправити втомлені плечі

ніби ж маю усе чого можна хотіти

тільки від цього чомусь нікому не легше.

я не вигадую. ні. я навіть не пИшу

пастельних картин у світлих широких рамах

скільки в тобі пам'яті поділено на тишу?

скільки битого скла заховано в шрамах?

ніяк не відвикну від запаху теплого меду

що ним Його руки так щедро були просотані

ніяк не виходить приймати за чисту монету

чужих гліцеринових сліз пересушені повені

не просто не складно а геть уже якось байдуже

на тихого первістка нашої спільної осені.

тепло із Його долонь відчалює баржами,

які не повертаються

як не просимо