Перекресливши небо чорнилом розгублених зграй,

Безгомінні птахи закривають сторінку альбома.

В підребер’ї буфету співає прадавній кришталь

В унісон підвіконних трамваїв надранішній втомі.

І у сни прокрадається протяг і шепіт шпалер,

І паркету старого, як світ, перетерте хрипіння.

Гомінкі дзеркала, мовби пара замерзлих озер,

Колихають на срібленій гладі затихлий годинник.

Заливає вікно солодкаво-парним молоком,

І прозоріє штори зім’ятий завітрений контур,

І лишається нам на межі між явою і сном

Упокоєність ліжка й колюча беззахисність ковдри.

Розпливається сонного дня снігова голизна,

І тепліє мовчання кімнати, струнке і холодне,

І любовніє тиша, і стомлений стогін стегна

Замикає учора і кличе невпинне сьогодні.