Людина пахне відстанню
…людина пахне відстанню і лезом,
роздягненим світанням лісу – в ярі,
дзвінком на вухо смерті із дієзом
в тональності Тремка Господня Пара,
коли автовідповідач їй: «Потім»
шепоче в скроню, бо твоє «ніколи»
з людиною – важливіше, супроти
усіх смертей, усіх пустель по колу
води не тих, не приспаних, не згаслих,
не проханих, проколотих у пам’ять….
Тече людина – як вершинне масло
від подиху вулкану, що губами
і тягнеться, і проситься, й нестямить.
Вона – тече. Втікає в хижий камінь…
І піт рида, немов сердешний наймит,
ув унісон із мертвими богами.
І де тобі подітися – від жару
і холоду, й пустельних злив макондних,–
коли людина вистигає в пару
над зраненим самотністю «сьогодні» ?
І – ні дощинки, дещиці, ні скрику
на атмосфернім фронті живовбитих…
І тільки пахне – вузликом, на ріках
зав’язаним химерою Любити, –
на течії, що вислиза, як вугор,
із рук зірок, потоплих, наче сутність
сама зірок…
Людина пахне рухом
розширення розлуки. Пахне зудом
подряпин кілометрів. Пахне зростом
зіниць чорнодірявих.
Пахне тінню….
… так випадає – хрестик, мудрість, костур.
Так опадає – хрест, печаль натільна,
утілена, урощена,
ізшита
з тобою – глибше любощів-на-плоті, –
коли людина йде на лови жита,
і їй услід закляклі жони лотів –
армади лотів – трав, дерев, піщинок, –
до ям в очах, до яру в серці – дивлять…
І сонця не-вершинна
горошинка
втискається по пазурі в будівлю,
де пахне – кілометрами ручними,
байдужістю руки, що – не торкнути,
і каже: «Цить» прозорими очима
дрімучий миш, зашитий в п’ятий кутик…