Людина пахне відстанню | Публікації | Litcentr
28 Березня 2024, 14:29 | Реєстрація | Вхід

Людина пахне відстанню

Дата: 01 Липня 2014 | Категорія: «Універсальна лірика» | Перегляди: 620 | Коментарів: 0
Автор_ка: Маргарита Ротко (Всі публікації) | Зображення: Текст номіновано

…людина пахне відстанню і лезом,

роздягненим світанням лісу – в ярі,

дзвінком на вухо смерті із дієзом

в тональності Тремка Господня Пара,

 

коли автовідповідач їй: «Потім»

шепоче в скроню, бо твоє «ніколи»

з людиною – важливіше, супроти

усіх смертей, усіх пустель по колу

 

води не тих, не приспаних, не згаслих,

не проханих, проколотих у пам’ять….

Тече людина – як вершинне масло

від подиху вулкану, що губами

 

і тягнеться, і проситься, й нестямить.

Вона – тече. Втікає в хижий камінь…

І піт рида, немов сердешний наймит,

ув унісон із мертвими богами.

 

І де тобі подітися – від жару

і холоду, й пустельних злив макондних,–

коли людина вистигає в пару

над зраненим самотністю «сьогодні» ?

 

І – ні дощинки, дещиці, ні скрику

на атмосфернім фронті живовбитих…

І тільки пахне – вузликом, на ріках

зав’язаним химерою Любити, –

 

на течії, що вислиза, як вугор,

із рук зірок, потоплих, наче сутність

сама зірок…

 

Людина пахне рухом

розширення розлуки. Пахне зудом

 

подряпин кілометрів. Пахне зростом

зіниць чорнодірявих.  Пахне тінню….

… так випадає – хрестик, мудрість, костур.

Так опадає – хрест, печаль натільна,

 

утілена,  урощена, ізшита

з тобою – глибше любощів-на-плоті, –

коли людина йде на лови жита,

і їй услід закляклі жони лотів –

 

армади лотів – трав, дерев, піщинок, –

до ям в очах, до яру в серці – дивлять…

І сонця  не-вершинна горошинка

втискається по пазурі в будівлю,

 

де пахне – кілометрами ручними,

байдужістю руки, що – не торкнути,

і каже: «Цить» прозорими очима

дрімучий миш, зашитий в п’ятий кутик…



0 коментів

Залишити коментар

avatar