ранок зустрів мене горобцями підсліпуватими.

скільки зі мною не бийся, як не лікуй мене

я щоранку ось цими руками скафандр висушений прасуватиму,

збираючись на планету зі стількома півкулями,

скільки соснових голок на середньостатистичному дубі,

скільки волосся на тілі після курсу доцетакселу.

з ніжністю розправляю брижі скафандрові грубі,

щоб потім їй показати

себе свіжу й веселу.

і кожного ранку я переконуюсь,

що планета або обережна

або що вона - порожнеча, в якій я хронічний гагарін.

а потім всі думають, що я загинула, і я не доводжу їм протилежне,

бо не встигаю.

бо прокидаюся о третій ночі, сушу свій скафандр феном,

бо не встигаю на свою планету, таку загадкову таку величну.

і мій здоровий глузд нагадує біль, приглушений нурофеном.

якимось таким нурофеном,

що діє вічно