потяги

---

…ці потяги так верещать у губи
оглухлих стін і йдуть по головах,
що вікна-анни кімоно і шуби
скидають попід вітер… налива

тремтіння пальцям сьома – і остання,
остання восьма і безсонна – десь…
гудки – мов ненароджені світанки.
гудки – неначе приспані аес…

мовчиш і, може, прикладаєш тишу
до тишосказу-верболозу снів
дороги, що, як миша на горищі,
лоскоче нерви, біс її згаси…

і лячно – що аж лущаться звертання
коріння втоми – до стеблини туг.
і ходять попід руку страх і танок
думок-безхатніх півників – до вух

дверей чи телефонів, чи маститих
галер-шпалер, що знай собі – пливуть…
прийди, дзвіночку, у в’язничні сіті
безсоння, що, неначе булаву,

здіймає спроби голосу – і тиші,
і поїздів, що змотують ланці
любові – з вітру… мо’, й тебе не лишать
коротким снам, постриженим в ченці,

блакитним венкам холоду за рогом,
щербатим шибам-аннам на шизі,
розпаленим у йогурті дороги
сварогам з тінню сонця на щоці…

…вже зірка утопилася у спирті
сухім ліхтарних плям і їде в морг…
о дзвонику, які голодні сіті!
о тише, що за однотварний хор!

о анни темні! кімоно завісок
нащо – на вітер, мов серця – на ґвалт
цим потягам, що наче дощ – навскісно –
по підборіддю?... п’ятами кива

жебрачка ніч… а що мені – ті жебри? –
на рванім дроті, між ніким-ніким…
тремтять слова, невислухано-щедрі,
на спинах свисту злих товарняків…

---