У бажанні

---

…як чекає на весну коріння, охляле від криг,
ти чекаєш на диво, але не збувається диво.
Протяг-ніндзя вікно прочинив – долітають згори
прарадійні вітання дощу. Наче вицвілі міфи,

чистять пір’я птахи, та воно – тьмяно-сиве дрантя,
і – ні ґудзику дурощі війн за прекрасну Немовби…
Лютий – скривджений кит – перехожих ковта-прогорта,
замовляє шампан і шкребоче обвітрений шнобель.

Ти лежиш, як в труні, – у бажанні гортензій і пін,
наполоханих слів на квітучих виделках повітря –
до виймання титанів, як спиць, із в’язання спини,
бо засильною бути – заслабнеш від подиву вітру.

Бо залізною бути – то прасці, а жінці – хіба
ластовиння небес роздягати від блискавок-зморшок,
і виводити стрілку, немов літаки – вздовж хребта
паперового саду, завбільшки, як вихудлий зошит

із дитинства казок, мінотаврів, драконів і куль,
розфарбованих бульок у розкладі свят і зникомих
вихідних незнання – про трикутну, вогняно-палку,
що болить, як тоненькій сорочці – замучений комір

від прання у річках вічноплинних минущих створінь,
укарбованих в серце, неначе пустелі – у землю…
…за вікном – незнайомих салютів мурахи з кори
передублого вечора ковзають у каруселі

очманілих осель – і у мушлі-пастки-мідяки,
де такі, як і ти – у наморднику стін, у кокосі,
зашкарублім від холоду й бігу кругом навтьоки
від папуги будильника, голосу осені в косах,

від осудливих поглядів скоса – у дзеркало, від
на «як справи?» дурне – жонглювання слізьми околяса…
Ти полеж у чужих феєрверках – допоки болить,
ще уміє боліти (бо скурвляться болі із часом),

мов у касі – непроданим чорним квиточкам, коли
на балконі – тусівка вітрів і порожньої тари…
Поболи і полеж. Без людей. Між людьми. У малин
хворобливому диханні, поки небесну гітару

нециганська Ведмедиця сіпає – й друзки летять,
мов пелюстки, – на голови підлітків, спраглих до Жити….
А життя – не буває. Є сірі куріпки (їх п’ять).
Є дві синьо-несправжні. Є лови жар-птахів у житі.

Є не спіймане, наче звірятко, теплятко. Пальто.
Недоторкані сукні – без приводу. Зашморг на ручці.
Двері-привиди тужні. Вечеря – неначе лото:
ен загублених фішок, і склянка, і зупа на круці.

Є – діскавері, де, між інстинктів і лапок ссавців,
божевільні намарять романи, що гідні фантастів:
як сапфірові пави цілують слонів на руці
світанкової зливи, і зебри веселку-фломастер

розтирають по шкірі – й малюють слова на вустах
і секвой, і ліан, і колод крокодилів, – нечутні, –
про прапервісну ніжність… що плинуть – в ліси й небеса,
повз тебе, – на південних вітрах і дощах-парашутах.

А у тебе – хіба сюрікени несправжніх «яксправ»
і сторічна війна, охолола, як вранішня чаша.
Підвіконня до зорь підборіддя, як вовк, задира –
й похлинається цвяхами в білій повітряній каші,
і зализує губи…

А ти що залижеш?.. Полеж.
У бажанні – жирафів, жаринки, мережива, клею
і паперу – для слів. Саме тих, що їх щойно вдихнеш –
і зі стін стане ліс, що в нім ніжно-балетні лілеї,

і нарциси у фраках сріблястих фіалкам немов
про оту, неймовірну, вогняну – на контурі лютень –
виграють-вишивають – і в темряву слово «»
закидає коріння, не видиме небу і людям…

Ти полеж – і до нього – повз нього – крижинки тягни,
щоб почути, як тихо-зухвало хихочуть із тебе
чи слони і ліани, чи круки й сусідські тини,
чи зашмарканий лютий, чи ніндзя, одягнений в небо…

---