Перевпокореним

---

Дні – страшні й осяйні. Ночі – й самим ночам –
ще страшніші. Кипить казан. Грім зліта з плеча
серця міста. Повітря поки що вистача,
але скоро, кажуть, схудне оце повітря.
І його тримають – трепетно – як саму
суть життя, вогонь, свічковий пресвітлий сум –
різні-різні. Але у вікнах покрою видри
є й такі, кому то муляє і набридло.

Так не парся! «лайкай»! – «кабли», спортклуби, слиз
і печаль молюсків, сварки данайських киць…
За вікном мороз, як велетень з крові й сліз,
розпростер страхотінь жалоби й вуста надії
притиска до курток, гріючи холоди…
Це тобі – «не треба». Бався, плодись, плати
баблотвань за твань. Відходи, наче острах – в тил,
наче в пил часу – латина, що не тьмяніє,

як нелюдський слід без кроку… А ти – чий слід?
За вікном байдужим пам’ять ворушить світ –
як найліпша гідра полум’я на Руси,
як найважча брила спокоїв, що зогнили –
і злетіли в пекло вирійне «вибір – час» –
повернути чад чи шанс, навернути час
із лихих зневір – у віру, що почалась
із свободи померти задля не бути цвіллю

на щоці батона, що був колись скраю…Дмуть,
як вітри, – легені чуток. Замерзає ртуть.
На «швидких» шаленіють повільні цілунки Юд.
Сни безсоння церков стали темні та працьовиті.
… цегла - цеглі. Мороз – багаттю. Крижині – дим.
Невидимки й кульгаві – наївним та молодим.
Снігурі сердець – динозаврам у мерзлоті,
що тече, мов кран, – простягають канапки світла

і вступають у свідків, зникнення і жалі…
Ти живи собі збоку – як позначка – без шкали.
Не дражни шоколадних шакалів, Кліко й Шаблі.
Не ходи, де темно, і смороду не торкайся –
в невразливих вулицях ницості й висоти,
переназви птахів безвинних і душ святих,
що Мишко не поверне, – не парся собі. Сиди
чи іди – в бордель, кабацюру, «сільпо», «сбєркасу» –
обережно і ковзко. А далі – не потикайся.

… цегла – цеглі… Циклопи – кулям. Сніги – зимі.
Люди – людям, – утомленим, збуреним, неземним…
Щось та й звариться в цім замурзанім казані.
Щось високе – на лікарських марлях, багряних соках,
на безумствах і перших правдах, на Спасах, на
спробі кроку, коли виходить з відра сосна –
в ліс під небом, що шлях до нього – крихка стіна
з тіл таких от – перевпокорених і безоких,
що, мов піч – дівки, колупають прамертвий «спокій»…

---