...зі сповіді тих, що втратили | Публікації | Litcentr
29 Травня 2020, 18:49 | Реєстрація | Вхід

...зі сповіді тих, що втратили

Дата публікації: 07 Листопада 2013 о 12:13 | Категорія: «Универсальная лирика» | Перегляди: 303 | Коментарів: 0
Автор: Маргарита Ротко (Всі публікації автора)

…. о, ці строї зі шкір чудернацьких небес не зносити! -
як і душ, зашкарублих від хижих обіймів пітьми…
Ми - зернята планет, пересіяних у білім ситі
 недолюблених зим, у сніги чорно-сірі сповиті.
Ми - засмаглих від криги хмарин піт, на сиві степи

 і ліси блідозвірові м'яко пролитий. Ми - сутінь.
Пелена, у яку загортають всезнавців-сліпців.
Ми засліпленим сонцем вечірнім подолано-скуті.
Нас на це прирекли до народження демони й судді
 й відпустили у храми безлюдні плести манівці

 нашим хворим шляхам - на олії та рейках іржавих,
на падіннях дзвінких, на залисинах давніх давнин…
Нам налили у горла настоянки духу і шавлій,
нагострили надії, неначе пластмасові шаблі
і сказали цвісти будяками на грудях руїн.

Ми навчилися. Майже. Під плюскотом лайки підошов.
Ми звикали. Ми гнулися. Нас відливали вітри
 золотими людьми, чиї руки - то місячний дощик,
чия мова - прозора, чий усміх - як небо завдовжки,
чия віра в найкраще, мов хрест у тумані, горить

 і навчає горіти. Ми звикли. Ми стали богами.
Самоліпами. Глеками. Глиною. Кругом. Вином…
Нам звучав, як веселка - об радість, кожнісінький камінь.
Нам являлися квіти в пустелях - і пахли думками
неосяжного всесвіту… Все це минуло давно.

Ми забули. Ми стерлися. Нас перемолото в ситі.
Жорнови вітряків бога часу зім'яли. На пси
 ми зійшли. Наші рідні зуміли до нитки зносити
 наші рядна вологі. І зорі, як вовчики, ситі
 із холодних калюж долизали серця-голоси.

І тепер на здичавілім килимі срібла земного,
на засмоктанім кроками інії, цеглі та склі
ми єдине, що здатні, - брехати - про бога без бога,
ми єдине, що хочемо, - гризти, як сумнів, дорогу
і стріляти прокльонами в руки нічних скрипалів,

що виводять із прірв подорожніх… Ми - зламані. Збиті.
Ми - безмежні, що прагнуть нарешті дістатися меж….
І коли небеса пропонують нам груди - щоб пити, -
чорний оцет стікає по нашій забутій молитві.
Ми сахаємось неба, бо нас уже в нім не знайдеш…

Нас уже не відмити - вітрами, людьми та святими.
Нас давно не врятуєш, - відступників, злодіїв, псів…
І у спалених барах, зникомі в горжетках із диму,
в горностаях зізнань, х***ваті сліди херувимів,
нелюдимів-відлюдників, плачемо, знаючи: гримне
той, з ключами, дверима, почувши, як ми голоси
 повтрачали. Забули. Не втримали. Не донесли......

0 коментів

Залишити коментар

avatar