На терасі долонь засмагають дванадцять...

---

На терасі долонь засмагають дванадцять «якби» –
на тринадцятий місяць, потиснувши віхолі шию,
на кминівськім крайсвіті, де янголи, мов яструби,
полювання на світло, як звички лихої, лишились

(бо – старі і все важчі), де – сині веселки, й горби
поза спинами зречень – себе – задля гарпій «по правді»,
ми відкупимо руки, хрипкі, як надії, в орбіт
нерухомих земель, наче бомби коштовні – з ломбарду,

де сидить дух туману над містом застуджених див
і, як бідність в пустелі, димить і сміється – до скону…
І – осиплються плечі сумлінь мармурових стовпів.
І в тюремній воді зійдуть з лотоса пролісок й сонях.

Хоч повстане бур’ян потойбічних джинсових троянд –
ні про що без любові , в кривавій перуці «від свята»,
та його розстріляють – з кошлатих невбраних плеяд
в ніч на п’ятницю п’яту на площі тридев’ятдесятих

царств Ось Тут і Ось Зараз. І видалить тропік брехні
медсестра козерогу. І кола розігнуться часу…
І ми рушим по них в теплі сутінки кольору хни –
пити спокій із вуст, наче Конго –– зі стегон Кіншаси,

їсти вітер вприкуску із пилом забутих доріг,
вічне дерево гріти мурашками дотиків теплих,
годувати птахів вдячним шепотом хмар на горі
і вливати вогонь у розніжені сонячні стебла.

…на терасах долонь засмагають, мов тіні – в мороз, –
одинадцять…. десяток.. п’ятерко... ілюзій склооких.
Вицвіта, як сорочка, колишніх небес купорос.
Панна Втома вичавлює з місяця вигірклі соки.

П’яний розпач танцює, як ввічливий вихор –Чугайстер.
На душі – мокре листя, й пугач надліта – наче в лісі…
І росте, як ворона – з самотності цвинтарних айстр, –
із пустелі руки запитання, коли ти скінчишся…

---