Спогади без матросів

---

… темрява згубна гладить живіт у ранах.
Темрява миє  ноги сумні у лезах
капців порожніх. Стогнуть кутки гортанно.
Снів капітани, дивакуваті бевзі,

весла трухляві мастять золою з люльок,
щоб не впустити спогадів про медузні
ночі, коли ми на безнадійність дули,
наче на воду, і тисли ту воду в русло

річки-піщанки – з оцту, вогню та слини
змій, саламандр, скорпіонів… Скоринки скельок,
листя сухе й веселки нам гріли спини.
Хтиві кущі піднімали пелюстки й келих –

за неминущість  течій, обіймів, рухів,
за капітанів снів з однаковим зужмом
жахів холодних.  Ми засинали в другій,
як засинають смерчі над тілом суші,

як засинають вина на денці збігів
ліній печалей в долонях досвітніх монстрів, –
знаючи, як це страшно – лишатись дихань,
спільних похміль та млості…

 Темрява гладить синці на піщанці: сині
руки тремтять, як бархани – від кроків спеки.
Мертві комахи пестять безвинні стіни.
Стіни пашать, як пекло –

так  десь і ми тремтіли – на дотик думки
про «що з нас далі вийде – чи мед, чи оцет»…
Вічне знання прилипало, мов гулька ґумки,
зріло, як голка – в оці
темряви, що їй – байдуже, але тоскно, –
от і синці запещує до безтями…

Хай тобі сняться спогади без матросів,
риби без капітанів!

Хай тобі сниться течія рук, і смерчі
приспаних сварок – лагідних, мов латаття
в озері срібнім!

…мов безпритульні, речі
твої у шафі блукають, шукають течій
й витоків, де на сухій глибині кімнати
ми ще не вміємо заздалегідь все знати…

---