Припнуті

---

…не летять літаки. Мертві жала ковзких ґвинтокрилів.
Босоніжки вгризаються в відстань, розгорнуту вздовж
якорів ув іржі. Течемо без води. Нас убили.
Нас забили цвяхами у пам’ятник, що його дощ

написав то піском, то камінням, то небом, припнутим
до погруддя калюж, що не зносять паперу носів…
Рибаки нас минають на мертвих пустельних верблюдах.
Капітани клянуть нас, керуючи плями масні

нам під ноги і в душу. І душно, і морочно. Храми
Посейдонів руїнять. Капуста морська догнива…
Хто забрав твої Санта-Марії, Берріу  і Фрами?
Хто на них сновигає у  снах, і прозора халва,

і пекучий імбир з доколумбівських рук острів’янок,
як любов, заповзають у ніздрі і дражнять, як хіть?
І восходить вода, мов зоря, над калічним диваном.
І ввижається хвиля, яку підкорити кортить…

Ми припнуті, як мертвих портів дитинча-піраміди.
Як пустеля – над морем, з йорданськими солями всторч…
Нам не видно вітрів. І вітрам наші скрики не видно.
Горизонт – як пов’язка на очі пісочна… Пророч-

не пророч, а не буде – ні бинтику парусу, спини
на драконовім шнобелі дива, що сіль розсіка…
І вода не надходить – як перша кохана людина.
І човни сновигають хіба на гірких язиках

сміттєзвалищних псів. І домашні моря за фен-шуєм
покриваються пилом. І старості вершник паде
із полиці з часом…
Я – чекаю. А ти – передчуєш? –
як вода надійде, і ми рушим без весел в ніде?..

---