Із піску
Дата: 13 Травня 2013 | Категорія: «Універсальна лірика» | Автор_ка: Маргарита Ротко (Всі публікації)
| Перегляди: 586
Я пишу тобі з ока бога. Тут пахне мороком,
бедуїнські зірки, і чіпкі марсіанські злидні.
Небеса в обладунках тиші. Верблюди ворога
відчувають сідлом. Пісок на хиткій палітрі
замісив рожевий з червоним. Долоні каменю
відстають від спокою сонця. Сновидні гори
витинають ніч й підставляють плече розплавлене
під ходу вітрів.
Пустеля і білі строї –
ні води, ні коханців із крамом жаги і ніжності,
із імбирним віддихом серця, гірким і світлим…
Приїздять чужинці – на фотолистівках вішатись.
Від’їздять чужинці – сміятися і просити
сірники у неба, в синіх бинтах і тріщинах.
Килими у жменьці ганять чаї і трави…
Мов дроти далекі, тремтять голоси коричневі,
як засмага хвора або бадьора спрага
чи видінь, чи тіней, чи недоступних вогників.
Шарудить залізо літнє, як ніж – по скроні.
Скорпіони сплять у нірках, немов смаколики –
у піщаній каші. Крихточки рубіконні
вислизають з-під кроків. Крокам прощання мариться.
Десь лежить Синай, наче коц – на минулім. Лихо
спить далеко-далеко, неначе в печері – карлиця,
до грудей пригорнувши пожарища мрій і дихань.
Я пишу тобі вітром по тиші. Хустинка крутиться,
як Земля – на мангалі смертей. Прилипа до вітру…
На коліна стає печаль, як ручна верблюдиця.
Сірники відмовляються плакати і тремтіти.
Килими звабливо кличуть тіла впокорених
мандрівних імен. У гірські світлоносні пащі,
наче ріки, впадають слова – нескоренні, створені
із піску, із духів, з див, що, як ми, пропащі…