Ти збираєш прикмети, неначе ламкі мідяки –
знавіснілий жебрак у хиткий переддень страто-свята.
Чи загоїться пустка в синичній крижині руки?
Чи зашиється дірка на тьмяних полотнах багаття
із колишніх цілунків? Чи сукні обтислій болить
від іржі та подряпин? Чи затишно падати – в коло?

…ти наступиш на себе – як цвях – на нез’єднаний пліт, –
і побачиш, як прірва вікна вам майбутнє оголить…

Із дірок в піднебеснім лататті падуть дзеркала –
голубиними душами, вбраними в витертий подих
мимобіжних доріг із пісочного димного скла,
що цілують коліна зануреним в куряву сходам.

Крізь дірки в піднебесних хламидах захмарених курв –
потойбічних зірок, що дають себе покотом мріям, –
прийде тепле коріння божественних сивих мікстур –
забуття і спокою – і вчепиться в чорне коріння

ваших втомлених мешт, що стоять, як стоять кораблі,
відчуваючи в якорі потяг всіх циганів світу…
І торішня вода потече на прозорий балик
потопельника-місяця по сіризні оксамиту

бездоріжнього міста, в дірках із дзеркальних калюж,
у яких ви, як листя, лишаєте голови, стяті
від бездумного потягу наскрізь прочинених душ,
що знімають безодні сорочок о пів на десяту
і привчаються спати – під зливою вицвілих мап,
що приводять до ручки, під зливою стель безнебесних…

…корабель відпливає. Сирени відспівують трап.
Сни торішні стирчать на кормі, не потрібні, як весла.

Крізь дірки у годиннику-сонці, зануренім в твар
кров’яної води, клапті пам’яті падають – снігом.
Час закінчує справу – як справжній, доконаний мавр.
Осипається звичка сухим мефістофельським сміхом.

Ти збираєш прикмети. Неначе тумани – гора.
Заростає печаль, наче цвинтар – прадідівським лісом.

… чи ще чуєш, що шкіра пече, мов вогненна кора,
як знімаєш обтислу сукенку з рідкого заліза?