Ти пригадуєш? Із чар-зіль та погод, ревматично-кволих,
ми виходили, як малі – із застуд, – на серця галявин.
Там сиділи відлуння нас. Там щезали зірки по колу.
Там водилася, наче зубр, дивна панна – з веселки й лави, –

і всипала шафран тепла, золотавий, як лезо скрипки,
в казани несмачних озер, зацілованих вітром зранку.
І хрипкі голоси дерев надягали блакитні рибки
на застуди своїх чудес. І русалки, немов пацанки,

затягалися димом з рук літакових бузьків опалих,
запивали його піском, що кипів на зубах прозорих..
І дивився з горішніх трав вказівний застережний палець,
що його молодик старий відкусив собі з того горя,

що як –повний, то світ – любов, а як – навпіл, то рветься – навпіл,
і чіпляється до сльоти, до підмурків озер та хащів;
а як темрява – то в життя мало-мало ростуть із лапи
сіль тривог і стеблина вір в невимовне зіркове краще, –
хай вже – серпик у небі… Хай…

… пам’ятаєш? – у ночі з медом
набубнявілих гнівом хмар ми гострили його на хмари…
Й сарана шарудіння тиш розліталася, як монети –
від щедрот сіяча тепла – по підлозі… І ми, нездари,

не збирали – дивились їм в очі сиві, й торкали запах
несмачних золотих озер, риб блакитних, дерев – очима…
І тепло нам текло із рук, і впадало в пустельне «завтра»,
й зачинялося між зірок, як нездалий сумний злочинець –
між цеглинками й хлібом …

О, як боліло йому, напевне!
Як кортілося рук людських! – в сам-на-самній в’язниці, поза
голосами хрипких лісів і басами кімнаток темних,
на краєчку земних застуд, де із ліків – дощі й загрози

паханів-вітрюганів та мовчазних, як папуги, ковдр… І
русалки у чашках мруть. І птахи не летять за димом…

Запиваючи сумом чай із брехнею про «Справи? – Добре….»,
озирнися й скажи теплу, з ким без нього нам нині зимно…