Прогулянка | Публікації | Litcentr
29 Травня 2020, 20:10 | Реєстрація | Вхід

Прогулянка

Дата публікації: 09 Січня 2013 о 17:27 | Категорія: «Универсальная лирика» | Перегляди: 358 | Коментарів: 0
Автор: Маргарита Ротко (Всі публікації автора)

1

На запаленій вулиці, що металевий пірсинг
їй болить – від фонтанів, спраглих і повних криги,
ми стояли, мов перси поважні котячі. Й бісер
запорошених світлом кав’ярень нам лип до кігтів.

Крики жовтих трамваїв, скажених, як весни в стріхах,
відтинало обценьками зимне повітря. Дзенькав,
наче кухлем для міді, дзьобом жебрак.
…і – стихло.
І сутаною сутінків сонний рукав вузенький

цього міста, де ходить кундера і носить легкість,
цього міста, де губиться місткість, і просто – простір,
хтось накрив дуже чемно – неначе небесним пледом з
пір’я-цукру та пір’я-цедри, в вогкій корості

напів’янгольських усмішок…
Стало ніц-ніц не видко.
Відчувалися жести хмарні й блукання хмарні.
На замружену ратушу, наче на чорну квітку,
повсідалися пильні дванадцять. Будинки парні

до непарних притисли стегна. Струснуло подих
прикордонної ночі. Хитнуло півмісяць-гусінь…
Ми вдихали пейзаж по секунді й очами потай
говорили про те, як він важчає, в’язне, гусне….


2


…перекладаючи жести небесні на цеглу й скло,
сиві бархани міста у втомлених балахонах,
зшитих з людей, яким площі носили зло
від голубів прийдешніх, наче зима чи човен,

губи стирали в пил – мовби корону крейд –
привиди школярів з ігреками в зіницях…
Нероби-двірники витончений мольберт
площі-фольги шматами в люлькові колесниці

кидали – й видихали в небо сліди таїн
сивих барханів, дюн і водоспадів міста,
що роздягало: сон, мрії, гріхи, лавин
з лавок, подвійних всмак, вишукане намисто,

кульчики-кульки свят, камінь залізних втрат
транспорту, запашні сніжні перстені з яблунь…
Мружився, споглядав містів стриптиз гепард-
рік, зупинивши біг. В небі завис журавлик

поміж дво-літтям. Сніг висів собі там теж –
падати не хотів. Пильно вдивлявся. Жалив
поглядом писк холодних велеток-телевеж,
містове бієнале, чорний блискучий шалик,

що його Діва Пра скинула на скляні
шепоти неба та на цегляні погрози
вулиць. Гойдався змій на тепловій стіні
пам’ятки давнини. Кроки нічийні просо

темних провулків ледь рушити не могли –
і завмирали над… – ув абсолютній тиші…
Ми повертались в час, де ми були – малі,
й з кожним мовчаням в такт спокою – все маліші…

Зникнемо в цих скарбах – цеглі, залізі, склі,
вовні небесній, у дереві сонночолім,
в жестах прозорих снів зніженої землі –
й попливемо по них, наче небесний човен…



0 коментів

Залишити коментар

avatar