Замість кориці
Що у вас сталося, дівчинко? Крига стала
кригою - замість кориці в губах глінтвейну?
Ти висікаєш із темряви чорний спалах.
Ти притуляєш до протягу думи темні.
Ніч пригортає тюлевих альбіносів.
Сни мармурово-тихі, немов тюремники,
сплять. А застуди загоєні спільні носять
псам підвіконним перлини в сирих варениках,
з ваших ночей неподільних, подертих навпіл,
зліплених, й воду, що нею між вуст розтала
відстань. І подушки, як натільні мапи
ваших хитких америк й сумних італій
пір'я скубуть із себе, моря та блохи
рук, що блукали у ковдрах колись навіщось…
Ніч імітує хмарами погляд бога
в очі підлоги, яка піднімає вище
вікон та стель спідницю у цятках кроків
свідків того, як підлозі красили щічки
ніжно-червоним тіні. Зима пороги
носом штовхає, мов колію - електричка.
Й ти - електрична дівчинка - в м'ятній шкірі
возиш по колу зайців в камуфляжі меду
з гречкою й рибою-острахом, із інжиром-
тугою, з темним привидом кулемету
слізоньок, із мішечком синців натільних
(що на душі), із лотосом (лотос в'яне…)
Зайцям не страшно: в'язи-страхи скрутили.
Ти ж - хіба крани у темно-самотній ванній…
Дівчинко з лампою в гасовій мутній тузі!
Дівчинко-зернятко струму, що в грози нишкне!
Чом ти боїшся віру в кімнатні лузи
темних кутків вкидати, немов горішки?
Так лиш бояться смерті ляльки й звірятка
з хутра плямистого. Так хіба коси щітки
малодитинно сахаються. Так горнятка
з чорним окропом від пальців, які нечітко
можуть тримати, втікають.
А ти - ляклива,
мов не доросла? І бачиш примар - без нього?!
Ніч затискає у пазусі вікна-сливи
й душить ті сливи, й частує по ложці бога
кислим варенням з скоринками сліз лялькових,
бриликів з вовни снодійних світанків хижих…
Двері сміються, неначе побитий клоун,
що у кишені тримає померлу мишу…
Ніч колисає тюлі, немов тюленів.
Квилиш у вуха їм, поки урвуться вуха…
Постіль пече та колеться, мов пательня.
Протяг застуду, як склянку із чаєм, руха
в руки твої.
Ворона отруйним кашлем
дряпає обрій в рожевих несправжніх ризах.
День у подерте безсоння, що досі - ваше,
б'ється, мов кит - у кризі.