На сріблястому вістрі душі божевільного вітру,

у свавіллі смарагдових бісиків - дум на колінах,

я навчуся, як око дракона, безстрашно тремтіти,

і носитиму казку в наплічнику з медом й полином,

з часником й чебрецем, із кульбабовим сплетеним колом,

із якого жінки не виходять довіку під вишні,

щоб любити, як бити, - жорстоко і тільки на голу,

и летіти, як квіти, - із ваз - у пилок на горищі.

На сріблястому вінику янгола, що вимітає

душу вітра-бешкетника з правильных вилиць бездушшя,

я навчуся здійматись туди, де нічого немає - 

і тому мушу бути, тому що нічого не мушу,

окрім того, щоб сріблом текти в лоно золото-болю,

й лікувати отрутно, і лютити лютні розлучні…

І спускати на кульці повітряній вітряне поле,

із якого стріляє у морок невидимий лучник -

і щось в мороці мариться, міниться, більшає, пухне,

постає, розтає, розрізає пухлини спокою…

Й заливає зірками, як воском, хурделиця вуха -

та хурделиця, що називається боєм із боєм

за незатишний мир між зневірою й вірою в небо

і жінок, що виходять із кола кульбаб і барвінків…

Я носитиму казку, як втомлену пам'ять про тебе,

як не мусить, та мусити вміє чиясь половинка,

із жіночим началом, з рікою полину між ребер,

із смарагдом душі, що дракони його проковтнули…

На сріблястому вітрі, в який потрапляти не треба

(але - щастя), я дивом знайду непривітний притулок,

у якому тремтять, наче тіні, невидимі стіни,

і вишнево - до луснути - зріє багаття в долонях,

і залюблені душі з кутків свої пальчики сині

простягають, як скарб, до вполонених у без-полон-ні.

І у  лоні планети, чіпкої до драм й казковбивства,

я навчуся із миски кульбабових списиків гострих

відпивати науку жіночого темного лісу

й над'їдати таїну про світло, пришите, як хвостик,

до відьмачок з наплічником - 

мед, і полин, і світлина,

на душі віддрукована, срібного вершника в полі,

із якого росте та-що-казку-йому-не-повинна,

та жовтавою кров'ю веде по кульбабових горлах

тоту казку -

й вітри божеволіють, наче уперше.

І жуки із смарагдових армій полину злітають…

Я навчуся отам, де - нічого, - чекати, щоб вершник

повернувся без примусу в пам'ять про вершника -

в пам'ять…