Хто хоч куди йшов

---

…у скатеркових китицях видиться кит.
Кораблі між ті китиці ходять «на лови»…
Мандрівник замість щогли бере сірники
й заливає у вуха смолу світанкову,
бо – мелодія з «Інді» – пісочний мороз,
завірюха дощу, кам’яного, як гості…
І медузи речей білі миги погроз
починають вживати, як пиво – дорослі.

Наче тіло русалки – зелене й тверде –
він кусає плоть смутку, загуслого в джемі
самоти на столі.
І птахом каркаде
какадуче про півдні, смішні й навіжені:

де у тріщинах солі – цикади й мішки
соковитих світанків у стоптаних мештах,
і дерева впадають в засмаглі вершки
всіх стежок, звідки йдеш ти, допоки ти йдеш, де
льодяники храмів, не схожих на храм,
теплі опіку вітру на скронях лишають,
і щовечір на плечі священна хурма
накидає хмарини, як плюшевий шалик,
і медузні туземці шаманять пітьму,
як, розпластані в танці, тенетять коханих,
й відкривають щоразу нову глибину;
де немає у мові гранати «погано» –
є гранатові дюни і глеки з вогнем,
і майбутні часи, як корови, припливи
язиками стирають,
і вигнаний нерв
подається туди, де солодкі оливи–
там: лопатка, землянка, самітництво, щем,
неможливість відмерти із мертвих, як мамонт…

Похлинається щебіт камінним дощем,
що влучає у шибки простими птахами…

І зелена русалка у джемі тремтить.
І пивас протікає, як човен прикутий.
І в скатеркових китицях – кіт, а не кит.
І не знайдений південь в прокурених грудях
голосами не впійманих відданих жон
щось із «Інді» чи Індій зигзицево квилить.
І єдиний, хто хоч би куди, але йшов –
то грибок – на пластмасові вила…

---