Дай си ніжність, як раду… –
немов заклинання дощу…
Наче проща – і йдеш у долоні, пронизані вітром…
Флейта часу вдихає бажаннєво-втомлених щук –
і тремтить, як у жменьці тремтить біла мушля повітря.

Дай си ніжність, як втому – від поля лавандових чол
в теплій прірві печалі, прирученій нахилом шиї,
від метелика болю, що крильцями править «ніщо» –
і «ніщо» облітає, як варта, космічні вишини
холодів й континенти твоїх забувань холодів…
Дай си ніжність! – мов кару за Без-Ніж…-Імперію євну…

Флейти часу ховають, як гадини, вушка годин
у блакитних руках лівоокого сонного лева –
сонцехутрого лева, що більший від часу і про…,
що є простором тебе, протяжним, як ніч або ніжність…

Відчуваєш, як в Звірі Великого Спокою кров
того спокою пальці об тишу натомлену ріже?
Як фіалкові ягоди сходять з забутих лаванд?
Як поля закликають дощі трав’яними губами?

У Великому Спокої-Звірі тремтить циферблат
й телефони в сусідні кімнати везуть кораблями
повідомлення ніжності,
змочено-змучених шкір
сонцеусмішний запах
і мушлі з закляклим повітрям…
І мовчання стікає закляттям, як соком – інжир.
І втиратись не хочеться, але й як схочеш – не витреш.

Дай си ніжність, і – спокій сумним молитвам до годин,
що, як гадини, лізуть з-під хутра чи Звіра, чи паззла
світанкових вузлів і натільно-надольних слідів
від падінь у прочан і бажань у прочани не впасти,
від забутих прощань і прийдешніх печальних купань
у лавандовім мороці поля, де – сам-без-одинці…

…флейта часу тремтить у губах – аж кипить… прикипа
до повітря… і просить про ніжність, як смерть – про Жар-птицю…