… ти заплющуєш очі – й годинник-вітрильник повзе,
наче скинутий одяг, – у пляшку з піском і потопом.
Мов медуза, в кишені ворушиться чорний музей,
де по парі сидять під склянками віджилі хвороби.

У кишені сліпоти, беззір’я – відлуння бузку,
що влітав тобі в зими, мов запах відьомський – до храму,
й вимирав, залишаючи білі сліди на піску,
з яких ти в чорні п’ятниці м’яла за хвіст оригамі.

Ти заплющуєш очі – і бачиш, які стіни стоять –
як жінки при надії спізнати надієві рани,
притискаючи руки до лоба, де в кавовий сад
на ходулях восходять на біль кам’яні валер’яни –

проростати у спокої спокоєм марних вливань,
розцвітати безсонням в гігантських бізонових хащах
самотиння, в якому на гойдалці змученій пан
невідомий наштрикує час на скривавлений пальчик…

…карамелькою – стелю – за щоку, і небо – на смак…
Кілька снів – у кишеню в заначку…
На скручений протяг
батарейні моря наступають.
І світло зніма,
наче маску гранатову, хижий танцюючий ротик
завіконного світу…

… розплющуєш очі.
І ще
не розгледиш нічого-нічого…
Вітрила на часі
опадають.
З кімнатних кутків, наче з темних кишень,
виповзають бажання – на теплий живіт черепасі-
стоклітинній підлозі…

І скинутий одяг кістки
недоїджені ночі, мов жук – корабельні принади,
мучить-точить…
І пальці твої, як грайливі кити,
обливають тремтінням Синдбада.