… ти прокидаєшся в холоді. Стеля висить,
наче Джоконда в сльозах – на мотузці ранку.
Птаха в вікні під хмаринок набряклих віскас
ніжно лягає, мов стоптаний ряст – під танки.

Осінь погоду грає, мов дощ – піщинку –
в отвори, замкнені люто на ключик втрати.
Сонна квартира навшпиньках шукає жінку,
наче п’яничка – тіло на автостраді:

може, примарилось, –
цівочка босоніжок,
сіра агітка хусточки,
хутро в джемі…

Гумовий зайчик світла за плечі ліжко
сіпає, сіпає…
Втомлені навіжені
домовички у пантофлях гризуть, як миші,
зерна, пророслі з істерик нічних та зойків…
Повна молочно-безкровна ранкова тиша
на табуретці стоїть, наче грецький стоїк –
на ненадійній поличці…

Джоконда стелі
час, наче слину, ковтає…
Птахи тонішні
жінці, що зникла, у дзьобах приносять землю –
землю, в яку стікала зомліла ніжність –
кров’ю і випадком, зривом, гріхом натільним,
стиглим каштанопадом спідниць і пусток…

Вікна їжачать ламкі паперові більма.
Вікна птахів у землю сумів не впустять:
кожну шпаринку заліплять на кактус-фіник,
протягів нежить зведуть, наче став за муром…

Стрілка годинна соло на пуповині
зниклої-жінки-й-квартири-де-все-похмуро
бантиком зв’яже…

Неначе щури – в олії,
в білій смолі «навіщо?» зав’язли двоє:
той, хто прийшов звідки-сльози-джоконди-лиють,
й та, що пішла, прокинувшись не з тобою…