ХАТА  ДИВА

Стоїть на кручі,

наче небо підпирає

плечима,

ця хата.

І така дивна.

Удень вітер гуляє

в порожніх кімнатах,

влітає у вікна,

що колись знали скло,

а тепер лиш трухляві рами

(як рани!)

Дах посивів.

І вся вона –

як обличчя старого.

А вночі, буває, таке там твориться.

Чути голоси, музику,

співи хмільні.

Наче весілля справляють.

Вогонь блимає.

Чиїсь тіні ворушаться.

Лячно тим рибалкам,

що неподалік мешкають.

А прийдеш уранці -

все так само.

Так само вітер.

Так само вікон провалля

(як зіниці старого).

І ніяких слідів,

і не був ніхто відтоді,

як стоїть вона кинута.

Прийшли якісь,

щоб знести хату.

Вдарили раз, вдруге…

І загуло щось.

Почулися голоси з хати:

хтось наче зойкнув, 

а хтось лаявся чортом.

Вдарили ще –

заверещала хата.

Кинулись усі геть,

порозбігалися,

дали хаті спокій.

Стоїть вона й тепер –

                                   напіврозвалена,       

і так само вночі там

збираються.

Тільки не весілля справляють.

Пісня ллється.

І ніби хто тишком заплаче.