Перша ластівка - це коли ти говориш про чоловіче,
а тобі виринає жіноче та мурашине:
про судимість за незграбну нестерпну звичку
до "звикати", про трупи коней та конюшини

у надійній шафі, де вся білизна - гола,
закриває пам'ять милом та білясердям....
Про годинник, що висить висушеним монголом
на стіні, безмежній, мов вибори чи безсмертя.

Про наскельний живопис на шкірі (про шкіру Павич
на пір'їні павича виголив, що - чутлива
і надмірно),
про думки, що справ не рушать, як дикі маври,
на печерних мессах причарування дива...

Перша ластівка - це коли ти себе заводиш,
як пружину мавпи чи механічну ляльку, -
і стаєш у нерухомість, як в хороводи,
і чомукаєш, як та папуга, цікава змалку

до причин, чому не може вода горіти
і чому у темряві речі такі їжацькі,
і чому жінки вирощують лабіринти
для метеликів у гамівній бляшанці,

і чому жінки влізають в оті "сорочки",
і чому вони мусять лежати в олії, наче
сліпий фарш.
І чому на кожнім-кожнінькім кроці
в лабіринтах пісок старішає, та не плаче...

Перша ластівка - це чомукати та звикати .
Друга ластівка - це звикати до механічно,
і обличчям скелястим долоні вивчати карту -
неверленд під назвою "Міфи про Чоловіче".

Й пригортатися до ліктя, мов тінь мурахи.
І чекати будильника, наче півнів - вампіри...

...а коли у півсні джомолунгми штурмують раки,
хворі ластівки проступають на м'ятій шкірі...