Вересень  безжально  постинав
голови  невистиглих  побачень.
Шелестять  опалі  імена,
висушені  подихом  гарячим.

І  втікає  літо  крізь  тонкі
вузлуваті  пальці  древніх  вулиць.
І  зів’ялі  сонця  пелюстки  
в  хризантемні  бублики  згорнулись.

І  тополям  за  моїм  вікном
хтось  щоранку  голови  полоще,
загортає  жовтим  рушником.
Я  ж  іду  до  осені  на  прощу

відмолити  непокірні  сни,
відспівати  невпокійну  тугу…
Сіє  дощ,  як  зЕрнята  рясний.
Гарний  знак.  Не  пІду,  значить,  вдруге.