К О Л О Д А П О Р Н О К А Р Т

---

                   Де ви тепер,

               Мої юні, чарівні подруги,

              Що я вас ховав у підлозі

               Купкою фотокарток?

               І, як бувало, прибігши раненько зі школи,                       

               З пересторогою клацнувши двері на засув,

               Потайки хутко рукою пірнав у шпарину

               Там, де лінолеум був неприклеєний щільно,

               Відколупнувши дощечку на парі гвіздочків

               Прямо при самім вході в кімнау-вітальню,

               І завмирав...

               Віч на віч...

               Не наважуючись навіть відразу дивитись на ваші тіла –

               Крутобедрі,

                         Тендітні,

                                    Грудасті!

                Ось воно, щастя!..

                          Ось воно, щастя!..

                                     Ось воно, щастя...

 

               Часто здаєтся мені, і хочеться вірити,

               Хоч розумію, що все це, звичайно, навряд чи,

               Що не якісь-то ви там закордонні красуні,

               А звичайнісінькі наші рідненькі землячки неначе.

 

Скажімо, наприклад, ось ця,

Що в тропічнім садочку схилилася рачки, немов на прополці,

Десь під Мурафою дійсно купила ділянку.

Працює в громадській приймальні. Дружить з хлопцем.

Скоро запросить мене на весілля-гулянку.

        І ця, що посіла на стрижень м’язистого негра,

        Стала бухгалтеркой, звівши колишнє розпусне життя нанівець.

        Двоє, мабудь, в неї діток є – хлопчик і хлопчик.

        І чоловік інженер – провідний фахівець.

 І ця, що із написом польським «Бжезинська Дорота»,

 Що тулить, пробачте, усякий непотреб до рота,

Тепер на естраді – зірка симпатій глядацьких,

Лише мікрофона тримає якось чудирнацько...                                                                                 

                    

                    Як ви тепера ся маєте?

                    Чим живете ви?

           Я би при зустрічі стільки би вам росказав!

           Як я шукав у житті вас, мої королеви,

                    Як я, нарешті, насправді мужчиною став.

 

І росла білявка,

Що п’ять мароканців круг неї, мов ті мавпенята обвились –

Тут часом один допуття приладнатись нормально не можеш,

А ці ось дивись –

Дружненько, гарнесенько так умостились!

Вона вже давно закінчила свій педагогічний

І, вчителюючи в класах молодших,

З дітьми сидить на продльонці,

Розповідаючи їм про любов до Вітчизни,

Де так, як ніде світить сонце,

І як розуміти, коли за свободу

Мовляв, душу-тіло віддайте –

«Діти, сьогодні я вам розповім...

         Сідайте рядочком...

         Тільки кружечком навколо мене не сідайте»...

 

         Хто зараз мешкає в стінах мого дитинства,

І топче залишки невинного злочинства?

Ви уявити навіть те собі не в змозі,

Що заховав я під порогом у підлозі!..

І коли входите в вітальню – постривайте!

НЕ НАСТУПАЙТЕ НА ЛЮБОВ! НЕ НАСТУПАЙТЕ!!!...

 

               Відколупнувши дощечку на парі гвіздочків,

               Може, якась Амелі навіджена з Монмартру

                Руку допитливу пхне в заповітну шпарину,

               Щоби на мить охреніти: «Єтіть! Порнокарти!!!»

                Мимо пройду я повз телефонної будки –

               Хай но собі скаженіє французька дуринда!

                Білі,

                       Чорняві,

                                     Руденькі,

                                                     Суворі й пухнасті,

               В серці моїм живете ви бо як незабудки –

               Справні,

                            Стрункі,

                                        Крутобедрі,

                                                         Тендітні,

                                                                    Грудасті –

               Тож залишайтесь, якими ви є назавжди!..

                Ось воно, щастя!..

                          Ось воно, щастя!..

                                     Ось воно, щастя...

 

---