Вір мені, Віро...

---

спершу надходить осінь,
листя жовкне, вітер плутається
у високовольтних проводах,
роздає листівки, афіші, пил, недопалки
зустрічним перехожим, кладовища пахнуть
чорнобривцями і м ’ ятою, віра схожа на
розплавлений віск – бджолиний,
губляться карти, стираються кордони,
мандрівники одягають наплічники і
рушають в теплі краї, перекликаючись з журавлями
господніми раціями –
димно.
светри і джинси сохнуть на подвір ’ ї,
пастори читають проповіді басистими голосами,
витирають піт з обличчя і виходять на задній двір церкви –
перекурити,
їхні запальнички наче сигналізації
вір мені, Віро
старі в картатих халатах пасуть
свою маленьку череду і враз ти розумієш,
що нічого не зміниться: і всі ці багатолюдні проспекти,
маленькі села, казені будівлі ніколи не стануть рідними;
навіть ностальгія не буде тільки твоєю –
дуже багато людей стоять між вами,
і осінь дихає згаром, випускає дим,
відходячи кудись на Південь…   

---