Марта Мохнацька «Довго-довго»
Дата: 15 Січня 2018 | Категорія: «Поезія» | Перегляди: 3098 | Коментарів: 2
Автор_ка: Марта Мохнацька (Всі публікації)| Редактор_ка: Дмитро Авер'янов | Зображення: Dara Scully
Марта Мохнацька - поет, перекладач.
Народилася у смт Гусятин 1993 року. Живе у Львові.
***
стара жінка
помітила, що кури
за весь день не знеслися.
віддалившись у мікроскопі,
побачила,
що й банта зникли.
крок далі — ґвалт! —
курника немає.
покрутила об'єктив ще раз —
зробилася
молодою-молодою.
побачила вусатого юнака
і пройшла повз.
і вже я не пишу цього вірша.
***
шкаралупа
цього горіха
могла би бути м'якшою
він — менше гірчити
пальці б
не так коричневіли
неодмінно
мусив хтось сказати,
що горіхова серцевина
подібна до людського мозку
і ти розламаєш мене
щонайменше
надвоє
і ви ще довго
сваритиметеся —
грецький чи волоський
***
було б надто зухвало
починати власні сліди.
чоловіче-із-візком-
що-гуркоче-на-цілісіньку-вулицю,
ітиму за коліщатками.
тільки не зізнавайся,
як здобув відвагу.
***
слово "гоїтися"
носить шви на швах,
сахається
щоразу здібніше.
невже
зроблюся настільки
короткозорою,
що не побачу
котроїсь із цяточок
літери і
***
було собі цідилко
ділило світ
на до і після
вип'єш мене
згодом сплюнувши
не залишивши
найкращого смаку останнім?
чи залишиш
мене біля заянь
чи залишиш мені
ніколи не протиснутися?
залишиш
біля
не-прагнення-стати-цідилком
***
все
кукурудзяний качан
дідусь каже
качан до качана
а потім їх
на розпал в грубці
тліють довго
тато змайструє
лущилку
з розміреними дзьобками
але ми її відставимо
бо все потім
а я не знаю про способи
лиш журюся
де волосся
***
твої очі прийдуть до мене
сядуть поруч
не кліпнувши без повік
сльозових канальців
дивитимуться довго-довго
до самої сухості
***
тату, дивись, я виросла:
м'ячик, який не любила ніколи,
залишила у потічку,
куди він закотився.
і сиділа навпочіпки,
і дивилася з берега,
і вода була достатньо теплою
й до кісточок.
тату, тільки не кажи,
що для тебе ніколи не виросту.
вода була достатньо теплою,
аби діти тонули,
аби м'ячі виринали.
й до кісточок.
***
прикинусь, що сплю,
аби цим людям побіля мене
не боліло мовчання.
колись якісь діти,
безумовно, були ними.
вони їхали у трамваї --
нахабні, замурзані,
галасливі шибеники.
молода пасажирка дратівливо
глипала на них.
а потім розгледіла риси,
які могла би любити
в них їхня матір.
вона прийшла додому,
відстібнула ґудзик --
і спідниця впала додолу,
вросла у підлогу
вербовим коренищем.
віти похитувались --
вона не прикрила вікна.
прикинусь, що сплю,
аби вони й далі тихцем
плели ці кошики на продаж
0
