Шість фаз божевілля
Дата: 28 Березня 2014 | Категорія: «Поеми і цикли віршів» | Перегляди: 1482 | Коментарів: 2
Автор_ка: Маргарита Ротко (Всі публікації) | Зображення: Текст номіновано
***
… так давно – ще титани гойдали колиску міфам
і вулкани вивчали скакалку кори та магми,
й сарана марсіанська у ковпаках халіфів
натирала до блиску веселками-рушниками
астероїдні кулі, – вона говорила байки
і бувальщини, терлася муркотом до драконів…
… так давно – ще титани гойдали колиску міфам
і вулкани вивчали скакалку кори та магми,
й сарана марсіанська у ковпаках халіфів
натирала до блиску веселками-рушниками
астероїдні кулі, – вона говорила байки
і бувальщини, терлася муркотом до драконів…
переходили в оборону чи охорону
трясовиська стін. І другі невіри маски
натягали від чумки й чуми – чи дивацтв і волі,
чи крила й дитинств. І треті невіри брасом
випливали у вікна – в прості спіритичні кола
й колажі сірих злив і зим: із новин хом’ячних,
прямокутних ніш брехні, благодійних позик,
форс-мажорних зрад, калькованих стадних хаджів –
на фуа-гоа, в непали, в незручні пози,
у космічні війни вина та мартіні з милом,
в історичні зойки племен – попід склом-бур’яном…
…їй встромляли у голос готичні ножі та вила.
Її вчили, що пам’ять і сни – то хмільне й погане.
Їй втирали під шкіру кришталь і бавовну з мохом,
ідеально-реальні ягоди з торту віку…
А вона говорила – суницям, чортополохам,
перестиглим мерцям заморським, печерам диким,
сивині докірливій, – про пра-людей, пра-землі,
про впольовані ріки, принцес-мармуровомушель,
про відрізані нігті часу між слонів-газельок…
Вона мала для цього отруту / гекона / мужність
чи нещастя їх мати. Мала кульбабу в скроні –
вічну кулю. Не мала слів, бо – сліпі й безкарні.
Хтось її палив – за те, що вуста й корони
із прозорих фарб-не фарб пришивала хмарам.
Хтось її хотів – мов клоуна чи повію
екзотичних вмінь, мов шкатулку – для втом і бруду.
Хтось її жалів: дарував їй сльоту й нашийник –
і вона обіцяла-брехала, що більш не буде…
***
Це все – неправда. Вихор коліщат
годинника не видимий, та бачу…
То темрява пила на брудершафт
із біженцями з острова побачень
дощу і срібношовкових дерев,
що у кишенях лон життя ховають
і демонів – із поглядом корей –
вузьким-вузьким… То – місяць, що – трава є,
є озеро, є пароплав, є дім
для божевільних пустоцвітів ранніх,
що заженуть себе, немов хорти,
у дим, у рим, у трубний крим, у рани
землі – від корчмарів і сліпарів,
від осені, поїдженої сумом,
від черствого окрайчика кори
туману, що слабий, немов везувій,
від гіркоти одвічності невдах,
що ділять карамельну курку «разом»,
докохану до фантиків… Хита
іржавий дзвін життя – немов заразу
розхлюпує – над зашморгами трав,
над вогником, замурзаним у мокре..
Сувої вороття в ніде горта
нон-ґрата вітер – от йому морока…
Антонич, хрущ і острів… Три царі
зсувають дзбани попелу – від неба…
Скажи, що це – неправда! Озирнись! –
яким рудим плачем, яким вогнем би
ця темрява…, якби не брудершафт
слізьми – до сліз, – у сірих дивоглядках…
…. то очі – наче біженці – біжать…
… то час – повзе, мов золоте латаття
у шибці… так і проситься: візьми!
Носи його за пазухою – скельцем –
на лихо… щоб за островом – самі,
самі собі – задивлені туземці,
кати і в’язні, – посеред ночей
боялися лишитися очей…
***
десь вони є – валідольно-округлі, видовжені,
наче тіла сливок чи сережки липові,
липньо-солоні, – в халявах льохів, на вигинах
темних морських горищ, ув альтанках, замкнених
духами міст, – вони є… деренчать, вовтузяться,
в очі біжать, як сотні планет, – печероньки,
сині провалля часів, де безумним – затишно,
чорні зіниці ночей, що прийшли із космосу.
чуєш? – ці танці принцес, – хризолітно-яшмових,
цих хризантем кам’яних, амазонок-тишеньок,
ніжних сердець турмалінів, лілових іскорок
душ аметистів нічних... до них нишком вершники
хвиль на гнучких баранцях припливають гратися
в ігри дитячі, у перші свободи-вогники,
царства підводні, як оси перлинні, жалити,
морок підземний за вухом дражнити-пестити…
чуєш чи ні? – водне драже, медузливо-
рибно-німі, таємничі, леткі, пустотливі
дотики їх кажуть: лети, розхитуйся,
з нами танцюй, воруши дерев’яним човником
світу в руці!
най і потонеш – виринеш.
хай не доп’єш пам’яті – станеш пам’яттю
вічних принцес, яшми, перлин затемнених,
пів-хризантем, хризолітів, сердець не гоєних –
поки так є, дому у часі – затишно.
поки так є, зливам біди – не прохано.
якір пиляй – піною, хвилекоником…
слухай їх рух, поки ще чуєш, слухай їх,
поки є час, поки в проваллях голосу
над голосами повітря не скисло…
слухай їх…
***
…на перехресті місяця і жертви,
між кажанів, гієн і гробарів,
живуть фортеці темних людожерів,
здіймають зорі-шпилі догори.
В них пахне цвіллю, цокотом цвіркунним,
в них є пастки, приховані, мов сум.
В них привиди з обличчями з піску на
фіранки злив розвішують красу
ланців, на ієрогліфи подібних…
Кути гаркавлять, і дошки риплять.
В шухляді хижий гребінь ручку-рибу
цькує на коси протягів, у ряд
розсаджених – у випитих царівнах,
у глиняних дикунках степових,
у бронзі душ річок, в гіркім корінні
циганок, у зміюках з голови
тиранок мідних гір… Дзвенять солодкі
тарелі з тліном плоті, і луна
облизує губиська (мов колоди)
і тягнеться до їжі… Гола Нав
на ложі окервавленім намисто
по шиї розпускає… Я була
у тих фортецях, коли місяць вистиг
і жертва вкотре стебла в бурелам
занурила, щоб спалахнути… Тіні
мене до столу – гостею… Ані
полону, ні тортур… Із павутиння –
серветка, і тризубка– для мани
і плоті… Знала добре: як відкушу –
у землю вгрузну, пір’ям із броні
вдягнусь… Я так ходила в темні душі,
на перехрестях повні та криниць
зі злом прозорим…
…як мене будили!
Як сіпали! – мовляв, то – сон… Але
в очах-бійницях привиди безсилі
застерігали: світлом обіллє –
й у протяг кине, як в темницю. Бреше!
Запестить – зріже – вип’є – як і тих…
І сонце реготалось, мов пожежа
на гіркотрав’ї стегон висоти…
***
…вогонь – соковитий, теплий, що їсть його камінь.
вогонь – шаблегубий, голодний, обід йому – камінь.
цей світ – перламутровий плід, що веселкові мушки
його виїдають зсередини, адже то голод –
пізнати себе…
з казанку житньо-рибного ложку
за ложкою тягнеш: черешнево-яблучну ложку –
солодких і рідних; залізно-іржаві окрайці –
голодних та диких; вогняно-засніжені рештки –
зими та початку; медвяно-настояні ріки –
серпневої спеки; ванільно-какавові зерна
й бруньки цинамону – колумбові мандри… пошерхле
болить піднебіння: гаряче, гаряче, гаряче…
заїж-но холодним! – щоб опіки втрат і помилок,
зачервлений м’якуш, округлі пігулоньки колив,
цукати очікувань, теплі серветки воскові,
кропивні цукерки, піски гетсиманської тиші,
прозорі оливи, подібні на фей, та олія
звикання до буднів – дарована гнучкість троянська, –
той біль тамували…
цей світ – казанок, що в нім каші
та гризу достатньо, аж каші не звариш з тим світом,
та голод примусить забути…
вари! – у печері.
вари! – на два-три – на руанськім, відьомськім, далекім,
на тілі своїм, на світильнику тьмяному в ребрах –
і їж, і ділися собою – з пантерою й тигром,
ділися собою – із бабками, зайцями, гроном
сльози винограду, з будинком, із лісом, із небом…
…я бачила дим – у шаманських загрублих долонях.
я бачила дим – з дикунів, оповитих стражданням.
я бачила, як вони їли цю землю, що згодом
всіх їх проковтне.
я була –і земля, і печеня…
і слина кипіла.
і голод міцнішав і дужчав,
що більше я їла – видінь, краєвидів і неба,
людей і землі…
цей вогонь – соковитий і теплий –
кінець і початок, щоразу – кінець і початок, –
тремтить на губах, мов троянда.
тремтить і тремтить…
***
… так твориться епос… Приватний неписаний епос.
І свідків не буде. Й квартирних музеїв не буде.
Це – біль і хвороба. Це – тихий потиличний сепсис.
Це – бісер для скептиків. Щеплення віри у «чудо»
для жовтих сновид із будинку плачів і польотів.
Це – фата-моргана епох. Це – муари Морани
у дар любим пасинкам… Наче водиця – болото,
вона мила руки й думки кожен страчений ранок.
Була собі – жертва і жрець, оленятко і брила.
Була собі – сукня й рядно, що у скрині Пандори.
Була бестіарій і мрець, немовля і сивіла.
Але, що найгірше, – така, що говорить, говорить…
Їй плавили віск. Виправляли задуманий погляд.
Її замикали у натовпі – простих і прісних.
Вона пам’ятала – всі міфи, зірки та епохи.
Вона чула вітер. Шукала у шовку залізо.
Вона їла дим – їй варив його крихітний Гофман.
Їй було горохове поле в кутку – за галяву…
Та кожен світанок – між пилу й людей мармурових –
у зупі життя їй, мов лаврик осяяний, плавав.
І ті, що ішли, що втікали – тихцем чи скандалом, –
бадилля буття, очерет, що прямує у висі, –
ще досі знаходять сліди її драних сандалів
на шибах, і трави-перстені – в іржавих валізах.
І в ніч блискавиць, коли злодії крають крайнеба,
і страшно попарно ховатись під ковдру шиншильну,
вона пролітає, мов іскра – на конику нетлі, –
й рятує їм спокій спокоєм, тамта божевільна…
0
