…долоні чудес, як солоні від снігу автівки,
вгрузають у безум спокійного теплого бруду.
Вороняча голка шкребоче міжхмарну платівку,
з якої співає, напруживши крицеві груди,

споруда дощу – про руїни закоханих в зливу
танталов, танталок – з таланом… Мов талер з полином –
талан той на шиях, у шрамах від перших щасливих
занурень у дощ, у його прохолодні стеблини,

в таїни його, в пуповини його, у безкраї,
на сльози наточені вії дощу, що не мусить
нікому й нічого – й за це його боги карають,
і водять його до жерців, – мов ягня, на мотузці, –

і кров його з губ тих жерців витирають вітрами,
і змушують смак забувати і щем забувати…

Ми чули той дощ. Ми його вирізали із брами
в чар-соння двох шкір гарячезних, щезаючи в хатнім

тремтінні тіней. Ми його витискали з лимонів
на губи спокус небезпечних, зацухрено-хтивих…
Ми спали в той дощ – і його невблаганні долоні
стирали з нас тавра пекучо-солодкого дива

й впадали в ущілину, повну танталових спраглих
розплетених тіл – і вмерзали у них, безсудомних…
А ми іще спали, і шкіри дощем нам тим пахли,
як пахне жага або втома.

Ми бачили дощ.
Ми забули.
Ми впали у безум
спокійного ранку в подряпинах криги та люті
із дзьоба ворони. На розі, неначе на лезі,
сліпий світлофор милив очі засніженим людям.

І руки не їхали в руки. І очі стояли,
закислі від снігу. Й автівки збивались, як вівці,
у довгу отару. І щастя – розтоптаний равлик –
дивилось у вікна: за руку, мов діток, тримали
погруддя чудес непотрібних порожні крамниці,

в яких продавчині з поличок – як диво чи брухт –
надгробки дощів то виймали, то міряли ласо…
Та падало з рук їм невидиме дзеркало часу,
й дощі випадали їм з жовтих засушливих бухт
долоней…

…їм так пасувало!
І – нам…
Та, крізь бруд,
хоч хто в ті дощі повертався?