натюрморти безсоння

---

синє затемнення лампи розхристані джинни
твій аладдін тре пісок золотими губами
в мутній печері видіння як кава розчинні
в теплій печері ти наче історія в камінь
намертво вписана рунами сколами кров’ю
бачиш на шкірі навзнак повскознулися знаки
стіни блукають як в місті священні корови
сонце сидить на даху як припнутий собака

й ночі вилизує нігті надломлені чорні
й джиннам висмикує бороди –
збудеться зійде
привидом мрія потворна на гребінь валторни
музика вдарить розіб’є діряві клепсидри
вийде хтось – мумія курява сонячний зайчик
жінка інакша із тім’я надбитого дивом

темні боги віддають тобі спадщину спадщин
білі боги тебе радістю садять на бивень
вічного слоника що ти рахуєш до «спати»
й вічно збиваєшся на сорок третьому бивні

мертва скатерка будильник в півнях колисатих
столик тріпоче до привидів в склоченій піні

привиди джинни печерні розмочені руни
печиво в цвілі… які натюрмортові мандри!
десь проти ранку видіння лягають у труни
десь проти дня починаєш монети тримати
на їхніх темних повіках на віях у туші
на попелястім безсонні із острахом – наче
ти ще дитина і віриш в занедбані душі
що у порожню квартиру приходять і плачуть
й душать живих і дитинних живих і самотніх
й віриш у казку у хлопчика з лампою в лампу
в пса волохату надійно націлену морду
в те що пришпилиш до сукні відірваний клапоть
серця чи сенсу чи сорому чи натюрморту
з ліжком вином і графіном й грифоном чарівним

синє затемнення лампи видіння навпроти
синє затемнення страху на синій перині
сива перука зміюка-тютюн протяг в зморшки
надто коротка сорочка розхристані груди
ти ще до ранку у себе вдивлятися зможеш
ти ще до ранку зумієш себе проштрикнути
страхом і мрією синьою лампою щемом
пам’яттю про як батьки залишали у лісі
двері замкнувши –
а джинни й чортяки нечемні!
і аладдіни у трубці – трухляві і лисі
і не приходять

й блукаєш кімнатою й видиш
вогнища сніжні й піски і печери і звірі
й темне дитинство й казки що ніяк не зносити
й воду на кухні і ядерні плями зефіру
й піни шампана
і пустку
і дзеркало з синім
поглядом
й треш тотий погляд й не витреш не зможеш
і самота як безодня вдивляється в спину
і як прокруст вимальовує в темряві ложе

в темній печері закритій камінням і віком
і одинацтвом й дівчачою спрагою жахів
ти колись звикнеш як зникнеш ти змучено звикнеш
сльози ховати немов у скарбничку між маки
сонних повік –
до дитячих казкових сезамів
в куряві часу зневіри й безсонної втоми

синє відтінення ранку
летить небесами
хлопчик й розмотує сиву без-сонячну вовну…

---