Повертаючись в чорне
Мармурові сніги рукавичками пестять людей –
чорних-чорних людей, заблукалих у ночі – по серце….
Макраме помилок у засліплених вікнах плете
вічний страх самоти, ніде-всюди-собі-поселенець, –
і плете і плете – як дітей – сплеск волосся в сумнім
вогнепаді ілюзій,
як сутінки – вогник на плитці…
Й насуваються сни, як печалі в степах кам’яні.
Й насуваються Яви – як ранки міські вогколиці.
Але сива ведмедиця ще сіль рахує – до ста…
Й небеса на солодкі вуста випадають, мов манна.
Й оцикучений кисень кусає за горло міста,
у яких набухають попарно скуйовджені фавни,
у яких вибухають по-одному лисі листи,
не укинуті в скриньку голубок, тілесних – по пір’я…
І тріпочуть на вітрі розпатрані ружі-хустки
обезсонених поглядів, сонцю нічному покірних.
Чорні люди здіймають до неба прозорі серця.
Чорні люди, захитані в чорно-жоржиновій страті
своїх страхо-бажань, притискають зірки до лиця –
як мелісу й чебрець, і благають лиця не торкати
ні процукреній манні,
ні кисню в отруті бажань,
ні пригоєній тиші,
ні сірим відьомським сновидам…
І стікає їм щастя потворне, мов кров – із ножа.
І співає їх шкіра лілеєю річок убитих.
І сповіщує ніч їм про те, що їх просто нема.
Й небес а випадають на губи їх – кулею – з рани…
Й чорні речі чернечі їх лижуть прогірклий лиман
теплих поглядів їх, не повернутих висохлим фавнам…
Й опівночі, коли повертає на ранок бруньки
білосніжний слимак у небесній короні з бісезних
мерзлих хмар,
чорні люди в чарівну безодню руки
відчайдушно занурюють душ знепритомлені леза
й повертаються в біле – задерши сорочки з рубців,
із відбитків по-фавнячи ницих затерплих цілунків,
й видихають прозорі серця здичавілій руці –
у теплінь полудневу,
у ніжність давен нібелунгів,
у тепло припечерно-звіристих торкань до вогню
(ще коли його – ніц),
в білосніжність жертовної крові…
Чорні люди вертаються в чорне – на всю глибину –
й застигають у небі, мов ніжні сніги мармурові…